Недавно в Інтернеті опублікували таку статистику: виявляється, офіційні втрати Радянської армії при взятті Савур-Могили влітку 1943 р., під час Другої світової, — 23 238 військових. У той же час загальна чисельність особистого складу сил АТО — орієнтовно 30—50 тисяч людей.

Війна — це велетенський рентген, який однаково безжально просвічує окремих людей, цілі народи, а також цілком нематеріальні речі: звичні ідеологічні формули, зашкарублі історичні міфи і навіть цілком підтверджені безперечні факти — в останньому випадку виявляючи причинно-наслідковий зв’язок, що призвів до конкретної події.

Вже пішов у небуття поганий жарт про братні народи, сильно підтопталося твердження про безумовно проросійські Донбас, Одесу і Дніпропетровськ. Тепер настала черга однієї з найбільш монументальних ідеологем — про перемогу в Другій світовій.

Думаю, багатьох нервує і навіть дратує повільність, із якою сили АТО звільняють захоплені сепаратистами території. Облоги тривають тижнями й місяцями, просування вперед гальмується, передчасні повідомлення про повернення того чи іншого населеного пункту змінюються болісними спростуваннями.

Водночас, наскільки я пам’ятаю з дитинства, в оповідях про славетний шлях Радянської армії нікому не різала око одноманітна хронологія: місто за містом звільняли в результаті важких боїв у одні й ті самі дати: 6 або 7 листопада, або наприкінці квітня — на початку травня. Всі розуміли, і це не приховували — міста брали до святкових дат: річниці Жовтневого перевороту або Дня міжнародної солідарності трудящих. «Солдатів не шкодувати! Баби нових понароджують» — цього маршал Жуков, скоріше за все, не говорив, але таким принципом, як і все сталінське керівництво, явно керувався. Брали міста, проривали фронти, форсували річки, не зважаючи на втрати, завалюючи позиції ворога десятками тисяч тіл, аби тільки встигнути до призначеного керівництвом дня. Згодом по всій країні побудували однотипні пам’ятники відомим і невідомим солдатам, доволі успішно замаскувавши несмачними меморіалами й пропагандистською балаканиною жахливе жертвоприношення на славу партії.

Зараз, коли в нас тривають бої, причому подекуди точно в тих самих місцях, що і 70 років тому, стає зрозуміло, наскільки масштабний злочин скоїв Сталін за допомогою своїх братів-нацистів.

Штурмувати до святкової дати. Яка все ж таки дикість. Сподіваюся, зразковий штурм Донецька до Дня Незалежності — лише чутки й дезінформація. Краще зайвий раз забаритися і зберегти людей, ніж втопити власну перемогу в крові. За останні 100 років, як зауважив один мій знайомий, жодне покоління українців не жило без війни. Час вже навчитися цінувати життя.