На війні бойові дії, політика і її технічний інструмент - дипломатія, пов'язані нерозривно. При цьому зовнішня політика і є похідна внутрішньої і визначається останньою.

Уже цілком очевидно, що українські силовики зазнали прикрої поразки. Як сказав президент Порошенко, через зраду. Видається, що це найлегше пояснення, яке певною мірою відволікає. Сам факт міг мати місце, але в жодному разі не є визначальним.

В основі того, що сталося, лежить кричуща некомпетентність керівництва АТО, його неорганізованість, непідготовленість вищого офіцерського складу та відомчі ревнощі укупі з бюрократизацією. Найголовніше, і в цьому вина верховного головнокомандувача, не створена система гнучкого та професійного командування. Командири скуті в рішенні тактичних і стратегічних задач якимись політичними проблемами. Виходить, що бойові дії на рівні батальйонів ведуться не для виконання поставленого завдання, а для якихось політичних або адміністративних цілей чиновників у Києві. В таких умовах виконується не те, що необхідно виходячи з обстановки, а маємо спроби вгадати можливе відлуння з адміністрації президента, кабінету міністрів або рідного міністерства.

Типовий приклад із закупівлями для матеріального забезпечення військ і Національної гвардії. Знадобився прочухан від прем'єр-міністра і тиск на чиновницький апарат міністерства оборони, щоб дозволити передачу Національній гвардії важкого озброєння. І зрозуміло було, якби його не вистачало. Навпаки, склади повні, а на фронт не надходить. Не будемо гадати, що це було. Некомпетентність, боязнь взяти на себе рішення, відомчі ревнощі тощо. Нехай розбираються ті, кому належить за посадою. І в першу чергу, верховний головнокомандувач.

Ситуація, коли батальйони в Іловайську протягом п'яти днів (!) не отримали достатньої допомоги, взагалі нетерпима. Як же розроблялася така операція, якщо подібне не було передбачено. Нам уже доводилося відзначати, що Іловайськ-Шахтарськ стратегічні центри. За них сепаратисти будуть битися до останнього, оскільки вони ключ до оборони Донецька. Елементарна логіка підказувала, що для вирішення поставленого завдання необхідна концентрація сил і засобів. Нічого цього зроблено не було, ось і маємо результат.

Те, що відбувається під Маріуполем, захоплення Новоазовська є прямий наслідок поразки в Іловайську. Тепер маємо окупацію російськими військами Донецька і значне погіршення стратегічного становища на Донбасі. Як повідомив Семен Семенченко, поранені бійці батальйону «Донбас» знаходяться в полоні у 137-го полку 32-ї дивізії і 9-ї танкової бригади російської армії. Як пише в Facebook російський журналіст Тимур Олевський з посиланням на довірені джерела від жителів Донецька: «Як краще написати, думаю, російські війська захопили Донецьк чи російська армія зайняла Донецьк? Новини такі. Офіцери розквартирувалися, зняли житло в центрі. Солдат до чорта. Десантникам помитися є де. На кожному розі патрулі».

Немає підстав не довіряти журналісту телеканалу «Дождь». Швидше за все, окупація Донецька доконаний факт. І це теж важке ураження, що випливає з подій в Іловайську і Новоазовську.

Тепер звернімося до зовнішньополітичних і дипломатичних наслідків такого ведення військових дій на Донбасі.

Ми багато і справедливо дорікаємо європейським країнам і США у зволіканні прийняття серйозних санкцій проти агресора, в небажанні поставляти таке необхідне нам зараз озброєння. Однак давайте спробуємо подивитися на події, наприклад, з європейського боку.

Аксіомою є те, що допомагають і захищають того, хто сам себе захищає. Якщо ми демонструємо на весь білий світ нездатність вести бойові дії грамотно і з розумінням стратегії і тактики, не руйнуємо корупційні схеми, не проводимо очищення державного і військового апарату від пройдисвітів, хабарників і некомпетентних чиновників, терпимо в парламенті та місцевих органах влади відвертих зрадників, то яке до нас може бути ставлення зовнішнього світу. Як довірити некомпетентним генералам військову техніку, що поставляється, яку просить Україна, якщо тому, що вона має, не можуть дати толк.

Чому ми хочемо, щоб, наприклад, Франція не постачала Росії військові кораблі, якщо запорізький завод продовжує військово-технічне співробітництво з Росією. Як повинні в Парижі до цього ставитися. Лицемірні заяви керівництва заводу про турботу з приводу робочих місць відноситься до того ж. Значить, французи повинні йти на жертви, свої робочі місця не зберігати, контракти з Росією розривати і платити неустойки, а український завод робить прямо протилежне. І як в такому випадку наші партнери повинні ставитися до заяв про розрив військово-технічних зв'язків з Росією. Те ж саме відноситься до «Південмашу» та авторського нагляду за російськими ракетами. Таких прикладів достатньо, щоб нам не довіряти. Якщо немає довіри, то й на підтримку розраховувати не варто.

У цьому ж ряду стоїть і протидія низки країн поглибленню санкцій Європейського Союзу проти Росії. Як пише англійська The Financial Times, «Незважаючи на зростаючу очевидність того, що російська регулярна армія діє на Сході України, ЄС залишається розділеним у питанні впровадження жорсткіших санкцій». Посилаючись на дипломатичне джерело, газета пише, що чотири країни - Словаччина, Угорщина, Чехія та Кіпр - «висловили стурбованість щодо введення більш жорсткого ембарго. Цього достатньо для зриву третього рівня санкцій».

Можна, звичайно, вважати це небажанням ряду європейських країн вплутуватися в протистояння з Росією, в тому числі з економічних та фінансових міркувань. Можна нарікати на це, попереджати про наслідки потурання агресору, приводити історичні приклади для тієї ж Чехії і ще багато чого робити. Однак не слід переоцінювати цей факт. В основі лежать наші власні проблеми, а зовнішні є їх наслідком і їх обтяжливими обставинами. Так, може, треба тверезо поглянути на себе в дзеркало і припинити в наших недоліках звинувачувати інших. Не потрібно заколисувати себе ілюзіями, що Росію дипломатично ізолювали, що весь світ за нашу справедливу боротьбу. Це вкрай небезпечно. Насправді це зовсім не так. У тому числі в Європі і навіть у США. Східна Азія, Індія і Китай зовсім не на нашому боці. Японія - виняток з цього ряду, але і вона вельми обережна у введенні санкцій проти Росії. І у неї для цього зовсім інші підстави, пов'язані з територіальними суперечками з Москвою стосовно чотирьох Курильських островів. Просто Токіо використовує факт агресії проти України для вирішення своїх власних проблем.

І ось черговий наслідок нашого відходу з Іловайська. Як заявив президент Росії в інтерв'ю програмі «Недільний час» на Першому каналі, «Потрібно негайно приступити до субстантивних, змістовних переговорів, і не з технічних питань, а з питань політичної організації суспільства і державності на південному сході України з метою безумовного забезпечення законних інтересів людей, які там проживають».

У перекладі загальнозрозумілою мовою це означає, що Донбас Москва хоче перетворити на таке собі Придністров'я, нехай і формально в складі України, а фактично під власним контролем. І гарантом такого контролю повинні служити окупаційні російські війська.

Як тепер розуміти заяву президента Порошенка про деескалацію конфлікту, починаючи з 1 вересня на основі припинення вогню. Як буде дотримуватися таке припинення, ми знаємо з власного досвіду. Більш того, припинення вогню в таких умовах означає дипломатичне визнання анексії Донбасу і його окупацію військами сусідньої держави.

Наступним кроком буде заморожування конфлікту за прикладом Придністров'я, Нагірного Карабаху, Південної Осетії, Абхазії. Ми отримуємо подовження своїх кордонів з ворожою державою з усіма витікаючими з цього наслідками. Якщо в цьому полягає мирний план президента Порошенко, то це категорично не підходить державі Україна. Якщо ми підемо по такому шляху, то Європа буде нам аплодувати. Їй дуже хочеться припинення гарячої фази конфлікту в будь-якому вигляді. Державна незалежність, суверенітет України та її територіальна цілісність наших партнерів цікавить в останню чергу. Більш того, наявність неврегульованого конфлікту з Росією надовго закриває для Києва можливість вступу в НАТО. Відповідно і дипломатичного конфлікту з Росією з даного питання.

Як же діяти в такому випадку.

По-перше, переговори треба вести на досить жорстких умовах. На жодний державний устрій Донбасу поза єдиною унітарною українською державою не погоджуватися ні за яких умов. Незважаючи на тиск наших європейських партнерів. Тут, як то кажуть, треба стояти на смерть. Сьогодні віддамо Донбас, завтра зажадають Харків, Одесу, Дніпропетровськ і, нарешті, Київ.

По-друге. Терміново кардинально змінити організацію ведення бойових дій. Давно пора не на словах, а на ділі зробити очищення вищого командного складу і замінити некомпетентних офіцерів справжніми патріотами, які знають і вміють. У вищому сенсі таких понять. Такі люди є і нерішучість в їх залученні і правильному використанні їхніх професійних навичок, знань і досвіду, в тому числі бойового, вже занадто дорого коштувала нашій країні.

По-третє. Переговори переговорами, але необхідно готуватися до переходу в наступ. Якщо не покажемо агресору рішучість не на словах, а на ділі відстояти незалежність і територіальну цілісність країни, то повториться 1920-й. І ми втратимо те найдорожче, заради чого вмирали січові стрільці, загони УПА, герої Небесної сотні і наші бійці-побратими на полях Донбасу.

Влада, яка може таке допустити, навіть подумки, нам не потрібна. І це теж аксіома. Найважливіша для нашого народу.