Сучасне мистецтво ще часто називають актуальним. Загалом, це термін непевний, навіть дещо слизький. Списів тут поламано чимало, але з деякою обережністю можна припустити, що актуальними переважно називають художників, які користуються прийомами та техніками, напрацьованими у повоєнну епоху (інсталяція, перформанс, хепенінг, відеоарт, медіа-арт), є критично налаштованими щодо пануючої соціальної системи, чутливі до того, що відбувається у суспільстві, як наслідок — у своїй творчості часто є політично і соціально заангажованими.

Мистецтво, яке, принаймні формально, підпадає під ці категорії, в публічному полі представлено доволі широко ще з початку 1980-х, коли були зняті цензурні заборони. Починаючи від легендарної групи «Паризька комуна» (з якої вийшов дійсно видатний живописець, рано загиблий Олег Голосій) і аж до виставок у центрі Пінчука, маємо певний набір імен, котрі, з невеличкими варіаціями, заповнюють галереї, музеї, великі й малі вернісажі. Про них багато пишуть і говорять, вони вміло працюють з інформаційним простором, подаючи себе як естетичних і політичних радикалів.

І так було аж до початку революції.

Після зимових подій відбулися дві великих виставки в найбільших осередках актуальності — в PinchukArtCentre і «Мистецькому Арсеналі». По них можна було зрозуміти, наскільки змінилися наші художники.

«Страх та надія» — груповий вернісаж переможців Премії PinchukArtCentre різних років — Артема Волокітіна, Микити Кадана, Жанни Кадирової — ще триває. Представниця  того ж покоління — Алевтина Кахідзе — показує персональний проект «TV Studios/Кімнати без дверей» у спеціальній залі PAC-UA.

«Експонат. Нероздільне» Кадана (2014) — величезний скляний куб, заповнений  попелом. Поруч, накриті склом, «Робочі матеріали. Провина зображень» — зібрана Микитою добірка світлин авангардних будівель і скульптур з радянських та польських видань комуністичної доби в поєднанні з підпільною радянською порнографією; найсильніший образ — вицвіле фото з оголеними чоловіком та жінкою, жінка дивиться просто в об’єктив, і цей тривожний погляд, дуже далекий від гаданої пожадливості, промовляє про час і обставини набагато більше, ніж навіть викладені поруч пропагандистські брошури.

Кадирова вирізала з обгорілої цегляної стіни карту України: лицьовий бік вкрито кіптявою, а тильний обклеєно старими радянськими шпалерами; поруч на підлозі окремим уламком лежить такий само чорний фрагмент, обрисами схожий на Крим.

Нарешті, у Волокітіна на відео «Сестри» (створено 2006-го і відредаговано 2014-го) — чотири жінки в жалобному одязі оплакують свою матір — без звуку, без титрів.

Цим список експонованих робіт не обмежується, але, власне, саме згадані композиції, в яких все зрозуміло без слів і розлогих прес-релізів, більш-менш запам’ятовуються. Решта творів виглядають непотрібним кокетством стилю, перебиранням затертих, вицвілих прийомів.

Але це не персонально чиясь проблема. Вернісаж у «Мистецькому Арсеналі», що закінчився трохи більше тижня тому, мав назву «Нова українська мрія. Роль мистецтва у період кризи» і був доволі масштабним, із залученням авторів останньої чверті століття. Вплив кризи там намагалися чесно відтворити: одразу кілька учасників намалювали БТРи та військових, хтось виставив справжній мурашник (намагаючись втілити поширене порівняння Євромайдану з мурашником), хтось розсипав по підлозі граблі перед величезним транспарантом  з написом «Терпи» — але справа в тому, що в Україні давно перестали терпіти і на ті ж самі граблі наступати не збираються. Про постмодерністські вправи  ветеранів 1980-х просто й говорити нецікаво — таке враження, що ця частина арт-спільноти ніяк із тих 1980-х не вибереться. І, в цілому, переважна більшість опусів просто блякла на тлі невеличкої добірки фотографій з Майдану, що висіла біля входу. Для мистецтва, яке самоідентифікується як актуальне, — ситуація  не дуже приємна.

Але є й інакші приклади.

Матвій Вайсберг, який ніколи радикалом не був і завжди від актуальних течій дистанціювався, навесні написав цикл полотен «Стіна» за мотивами революційних подій. І саме це стало першою переконливою спробою мистецького осмислення того, що відбулося.

У Вайсберга  передусім говорить колір. Колірна пластика світу завмирає в потрібні миті, відображається на полотні окремою драмою.

Текучі червоно-чорні сполохи. Білясті сутінки й вугільні хмари диму. Охристі ліхтарі над полем бою. Вогняні пунктири, які прорізають низьке  небо. Абриси людей, будівель у тісняві атак, пожеж, фігур, які біжать або падають, жестів загрози або перемоги. Але це лише мій опис. У кожного на цій війні була своя барикада, і як висловити те, що відбувалося ті три місяці з усіма нами? Як передати без фальші й самозамилування шалену суміш із тривоги, безсоння, страху, безпорадності, ненависті, люті, захвату, надій, горя, де зупинитися в цьому нескінченно мінливому краєвиді тектонічного зрушення?

Вайсберг шукає відповіді у кожній окремій картині й у кожному живописному акорді нового циклу. Він не слідує точній хронології, уникає лінійних сюжетів. На полотнах є впізнавані образи — сурмач, що грав сигнали до контратаки на Інститутській, колонада стадіону «Динамо» або пішохідний місток над Майданом. Однак впізнавання в «Стіні» більш глибоке, за раціональними межами. Ми тут вгадуємо себе в обставинах, котрі здавалися неймовірними в усіх сенсах. Впізнаємо у цій стіні полотен — життя та смерть. Впізнаємо кольори своєї (революції) гідності.

76-річний харків’янин  Борис Михайлов  давно визнаний  одним із найкращих фотохудожників Європи. Він  постійно живе в Берліні, однак переважну частину своїх циклів робить на українському матеріалі. Нова серія Бориса Андрійовича називається «Театр військових дій. Акт другий. Тайм-аут».

Михайлов — не репортер, його цікавить не стільки історія, скільки люди з історією. Так само його серія світлин Майдану — не репортаж, швидше, авторська книжка, розгорнута до розмірів експозиції; уважне й небайдуже відтворення повстання крізь авторський об’єктив. Михайлов не боїться показувати людей втомлених і тих, хто має поганий вигляд, людей розгублених. Місцями він навмисно відсторонює матеріал: частину фото за допомогою фарби перетворено на картини, одна й та сама сцена з повстанцями біля барикади сфотографована з двох ракурсів і потім змонтована в єдине ціле, що добре передає напругу тих днів, а інколи, навпаки, він підвищує емоційний компонент до майже нестерпного рівня, монтуючи сцену розстрілу на Інститутській із кадрами жінки, яка ридає. Деякі світлини («карточки», як їх називає Михайлов) прокоментовані самим автором — підписані від руки, і коментар теж стає частиною композиції. На серії випадково зроблених «карточок» раптом з’являється ще живий Сергій Нігоян. Погляд парубка у касці з написом «Свобода смерть» (замість «або» — череп з кістками) на щиті говорить про три місяці протистояння більше, ніж сотні інших кадрів. Одне слово — Михайлов, живучи переважно в Німеччині, зміг створити про Майдан не лише документальне свідчення — яких вже безліч — а й повноцінний візуальний твір.

Бадрі Губіанури — взагалі художник непоказний. Виставляється нечасто, у місцях на кшталт PinchukArtCentre і «Мистецький Арсенал» як учасник не з’являється. У 2010 році Бадрі  створив дивне полотно: зібрав згарки церковних свічок та зробив із них прямокутник розміром із середню картину. Вийшла нерівна, темно-медового кольору поверхня, в якій поховано десятки зігнутих, обгорілих свічок. Спочатку ця робота здавалася занадто патетичною, обмеженою релігійним контекстом. Однак  настав 2014-й, настало 20 лютого 2014-го, розпочалася війна  — і стало зрозуміло, що ця композиція є не просто актуальною, а обпікаюче актуальною.

Отже, що виходить? Патентовані бунтівники від мистецтва, коли відбувається справжній бунт, практично ніяк не можуть відповісти на цей виклик.

І з другого боку, художники, які не виступають із маніфестами, уникають зайвого галасу, виявляються актуальнішими за найактуальніших — настільки, що роботи, зроблені ще задовго до подій, виявляються більш ніж своєчасними.

Мабуть, причина проста й банальна: ступінь обдарування. Так-так, цю банальність я з насолодою повторю: талант актуальний завжди.

Мабуть, потрібна часова дистанція. Або — поява нових талантів. Але щось має змінитися. Обов’язково. Бо робити вигляд, наче нічого не відбулося і продовжувати розважати себе комфортними іграми із заздалегідь відомим результатом, більше не можна.