Анекдотична колись примовка «Всього на всіх не вистачить, бо всього мало, а всіх – багато» зараз набула іншого сенсу.

Багато кому не подобається слово «біженці», мовляв, які можуть бути біженці в рамках однієї – своєї – країни. Нехай буде так. Нехай буде нейтральніше – «переселенці», але сенс від цього не змінюється. Люди, які за годину-другу зібралися кудись, «в рамках однієї країни», вхопивши головне – дитину, не думають, як вони називаються.

За 100 км. від Києва, в містечку Коростишів Житомирської області, знаходиться літній табір відпочинку «Тетерів», в якому наразі мешкає близько 400 переселенців зі Сходу України. Коли все тільки починалося, сюди приїхало близько 150 чоловік. Коли стало зрозуміло, у що це все виллється, тут замешкало близько 700.

Зараз для них питання, чим все завершиться, змінилося на «коли закінчиться війна», і число 400, з яких близько 170 дітей, більш-менш стале. Частина збирається сьогодні-завтра повернутися, бо хтось сказав, що з 15 вересня розпочнеться навчання. Усі інші готуються до зими. Зайве говорити, що 2 роки літній (!) табір не працював; труби є, але з них тече вода такого кольору, що волонтер Сергій невесело жартує: «Чай можна вже не заварювати, вода вже настояна». Тому по воду ходять до лісового джерела (табір фактично в лісі й знаходиться).

На запитання, що наразі для них є найбільшою проблемою, Сергій мовчить. Згодом відповідає, що є купа маленьких проблем. Є хлопчик-інвалід, якого привезли в шльопанцях і на якого ніяк не можуть знайти взуття 41-42 розміру, тому він вже простудився. Є близько 20 дітей від 0 до 2-3 років: питання памперсів ми навіть не підіймаємо, дитячі суміші для годування дуже дорогі. Близько 70 дітей віком до 6 років. Близько 60 з 1 вересня пішли до місцевої школи. Не вистачає шампуню, мила, прального порошку; ліки є, але не призвичаєні до нашого клімату діти починають хворіти, тому ліків може не вистачити. Бо «всього мало, а всіх – багато»…

Залишаємо за дужками розповіді знайомих про поведінку деяких переселенців, що зараз мешкають, в основному, на західній Україні. Навіть відповідь одного тимчасово вінницького хлопчика на запитання, де його батько («А мой отец сейчас хохлов мочит») можна із зусиллям «видерти» з контексту і змоделювати ситуацію: батька закопають десь в лісопосадці ті, які йому допомагали «хохлів мочити», а в пам’яті сина залишаться люди, які врятували його та матір. Занадто ідеалістична картинка? Можливо. Просто я та мої друзі-волонтери поділяємо думку, що діти не просто не відповідають за своїх батьків, а, якщо спробувати донести до них ті меседжі, які творить патріотично свідома частина населення нашої держави, є шанс, що з них не виростуть ті, які захочуть «хохлів мочити».

Наша поїздка до «Тетерова» готувалася 2 тижні, впродовж яких ми збирали «гуманітарку» по всіх знайомих та секонд-хендах Києва (до слова: пристойне дитяче взуття ми знайшли за 15-20 гривень за пару; носки, штанці, кофтинки – за 5. Коли в купі вживаного одягу трапились повзунки, пам’ятаю, я подумала: «Та ні, навряд чи знадобляться, хіба такі маленькі діти там є»…)

Поїздку організував режисер дитячої театральної студії «Пегас» Олександр Білера, який разом зі своїми підопічними підготував для дітей квести з подарунками. Коли всі побігли до лісу в пошуках скарбів, декілька дітей залишилося писати та малювати свої побажання, найпоширенішим з яких було «Хочу, чтобы кончилась война». Їхні малюнки, можливо, подивували би психологів: нічого такого, що діагностувало б проблему.

Сонечка, цукерки, принцеса, котик, морозиво, схоже на велике червоне дерево, у кількості «100 мільйонів». І при цьому: хлопчик років 10 мовчки написав: «Хочу есть». Діма, 5 років, з Макіївки: «Мама и папа не хотят говорить мне, что в Макеевке уже стреляют». Міша, 6 років, з Донецька (малюючи будиночок з деревами, хлопчиком-дівчинкою і прапором): «Это домик Украины!».

Головні питання, які ставили діти, оточивши нас по прибутті до табору, чи будуть цукерки та подарунки. Вони такі ж, які і усі дітлахи на усіх континентах: хочуть гратися, бігати і верещати. Щоправда, воєнні реалії внесли й сюди корективи. Коли студійці гримувалися на сцені актового залу для квесту, до них прибіг гратися хлопчик років восьми. Побачивши стійку під мікрофон, він одразу освоїв її в якості автомату. Уся подальша гра розвивалася в тому ж ключі, з вигуками «Я в бронежилете», «Русские, сдавайтесь!», «Я взял тебя в плен» (вже загримовані актори в образах Лісовика та Карлсона швидко підхопили гру). А коли до зали прибігло ще декілька дітей, він почав кричати: «Карлсон, стреляют!..» (Карлсона він визначив як «нашого»).

То яка ж головна проблема?

Наразі в таборі очікують 60 дітей з розбомбованого інтернату…