Сатиру живить дійсність. Недоладності часу, дурість та пороки породжують сюжети, перед якими тьмяніють іронічні фантазії. Вигадувати не треба. Варто зазирнути до майстерень російської законотворчості, й Салтиков-Щедрін разом з Ільфом та Петровим «зів’януть» у розгубленості.

В Держдумі розглядається законопроект про запровадження нового свята 7 жовтня — Дня ввічливих людей. «Мешканці Кримського півострова досі згадують «тихий подвиг» людей у масках. Увесь світ бачив лише їхні очі — добрі, спокійні й трохи задумливі...», — читаємо в газеті «Известия». Там також повідомляють про пам’ятники й пісні на честь хлопців у «балаклавах».

Ідея гарна, як ремейк на панегірик «невідомому солдатові». У тій далекій війні десятки тисяч покликаних на службу й добре відомих своїм командирам хлопців чомусь виявилися без обличчя після смерті. Батьківщині-Матері ніколи було розбиратися зі своїми вже непотрібними синами, а смуток від кількості втрат заважав тріумфуванню на честь свята перемоги.

Однак досвід війни згодився. Чим більше невідомих солдатів і ввічливих окупантів, тим простіше жити російському обивателеві. Та й державі. Навіщо йому родина загиблого сержанта Іванова, інвалід лейтенант Петров і зниклий безвісти капітан Сидоров. Клопоту багато і нервів народних.

Ні до чого людям знати подробиці перетворення «ввічливих» на території Криму на тих, хто навіки спочив під Донецьком. Краще хай стоїть де-небудь на пагорбі Альоша в масці, як символ продовження традицій анонімності у мирі й на війні.

Я за те, щоб в Росії частіше відзначали й відливали в бронзі пам’ять про всі нинішні справи. Вони або стануть посібником для майбутніх поколінь, або пам’ятками парку радянського періоду. А головне — Путіну буде приємно отримати до дня народження свято зеленого чоловічка. Ввічливого, як сам герой наших пісень.