Ми виграємо цю війну. Без сумніву, виграємо. Тільки от якою ціною, скільки найкращих хлопців ляже в сиру землю...

В світлі останніх катастроф на фронті, виглядає, що українські генерали для країни чи не найбільша цінність. Навіть президент, і той не такий коштовний діамант в короні Нації. За їхні зірочки на погонах, лампаси і кітелі, їхні машини з водіями, дачі, пенсії і щоки, що лежать на погонах, наступні покоління генеральського генофонду, країна схоже готова віддати усе що у неї є, аж до найкращих своїх синів та незалежності.

За кількістю генералів Україна лідер в Європі, а може й в світі. Ще 2012 р. Геннадій Москаль стверджував, що коли скласти всі країни Європи, то не набереться стільки генералів, скільки є в Україні. Скільки їх на сьогодні важко сказати, але якщо на травень 2009 року, за твердженням Анатолія Гриценка, їх було 435, з яких 131 в армії, то нині їх тусовка мала б вже давно перетнути півтисячну позначку. Навіщо стільки - питання філософське. Адже навіть в одній з найбоєздатніших армій світу – ізраїльській - на одного генерала припадає 7 тисяч солдат та офіцерів, у нас же чомусь менше тисячі.

Півтисячі генералів. Вдумаймось, півтисячі бравих хлопців яких би на передову і вони б зубами розтерзали всі ці кремлівські бригади, «гради» і танки. Але ж ні. На те вони генерали щоб сидіти за столом і ручкою з золотим пером малювати на карті стрілочки, слідуючи яким, українська армія зітре ворога з лиця землі і дійде до Тихого океану. Можна ще пройтись перед лавою солдатиків-молокососів похитуючи гордо кендюхом чи покрасуватись на камеру.

Є, щоправда, і «виродки» в генеральському братстві. І хоч їх критично мало, з ними щей із превеликим задоволенням розправляються свої. Бо не годиться генералові за тутешніми мірками з солдатами кашу з казанка їсти. Таких, як загиблий Сергій Кульчицький, в нас ще трохи є, але їх знов-таки намагаються якнайшвидше позбутися.

Джерело в Генштабі, пояснюючи чому трапилась трагедія під Іловайськом, назвало всього дві причини: неузгодженість дій добровольців і те, що штаб «провтикав». «Провтикав», коли планував операцію, коли відкликав частини, чим дозволив ворогу влаштувати котел, коли не прислав підкріплення, не додумався накрити ворога артвогнем, забув вислати на евакуацію транспорт, про який сам же домовлявся, «провтикав» все на світі. За таку творчість, в часі війни розстрілюють, але у нас нема війни, в нас АТО.

Ситуація під Іловайськом відкрила не один дефект системи, яку, на жаль, не те , що неможливо швидко змінити, але й нема бажання. Так, донедавна в нас майже не було армії і нині ми лише вчимося воювати. Часу на те щоб проводити люстрацію чи мінімальну реорганізацію роздутих непрофесійних штабів включно з Генеральним також немає.

Але і немає бажання цього робити. Кадровий голод кажуть та все більше схоже на відсутність здорового глузду. Є достатньо професійних офіцерів, які мають за плечима справжній досвід, знають по чім пуд лиха і вміють воювати, як от бойовий полковник, заступник комбата «Дніпра» В'ячеслав Печененко, що з боєм і зі зброєю вивів з оточення під Іловайськом 64 бійців. Але кому він треба. До спеців його рівня там на верхах і далі навіть на фоні паскудної ситуації на фронті продовжують ставитись з презирством. До їх послуг нікому немає діла. Нерідко люди з унікальним військовим досвідом буквально благають вислухати їх, але система невблаганна. Натомість при штабах засіли доволі сумнівні персонажі які відверто рулять.

Хтось краде гроші виділені солдатам, як було в Вінниці і виплачує собі кредити та купує тачку, хтось просто зливає інформацію на той бік фронту і наші хлопці потрапляють в пастки, а хтось відверто саботує. В нас мовляв процедура, сертифікація, тендери... Цікаво чи дотримувались ці виродки процедури коли продавали військове майно і десятиліттями освоювали солдатські гроші?

Президенту зараз не позаздриш. Він ніби й не сидить склавши руки, але й особливо не прагне щось змінити. Так, країна не в найкращому стані, доводиться латати всі діри одночасно і паралельно «жити по-новому». Все і без слів зрозуміло. Але ситуація вимагає тверезих розрахунків і жорстких дій, навіть жорстоких. А натомість перемовини припинення вогню, особливий статус, амністія. Ці добродушні реверанси рано чи пізно доведуть нас до гробу, але це схоже нікому не цікаво.

Давайте називати речі своїми іменами. Росія не дасть спокою доки існуватиме і це аксіома. Стан повзучої війни вигідний не тільки їй а й багатьом нашим паркетним, бо вони з цього заробляють і тут інтереси збігаються. Кому все це точно не вигідно це українському народові який кладе в землю своїх найкращих дітей. Але ж не можна купити мир будь-якою ціною.

Сподівання на те що український народ мудрий, стерпить та почекає аби було добре, вже марні. Добре може ніколи не настати, а народ вже не добрий а дуже злий. Це варто нарешті усвідомити всім хто ще намагається бавитись в криваві ігри. І краще таки почати вирішувати проблеми а не чекати що вони розсмокчуться самі. Не здатні вирішувати - геть, не заважайте тим хто готовий.

Згадаймо рівень самоорганізації Майдану. Наскільки він вигравав перед безмежною бюрократичною державною машиною. Чому цю модель не застосувати нині у війську. Десятки провірених волонтерів для технічної роботи, офіцери-герої що відзначились в боях АТО, кілька професійних радників з досвідом і пару спеців з Англії, США, Ізраїлю. Все. Думаєте цей штаб буде гірше працювати ніж те, що ми маємо? От з наявними нині ми можемо залізти в таке лайно, з якого вибиратися доведеться ще довгі десятиліття, як було в 1918. А генерали хай ідуть на пенсію, чи коли не хочуть, на передову.