Те, що відбувається зараз в українській політиці, Нікколо Макіавеллі охарактеризував дуже давно і дуже просто: „Війни розпочинають, коли того хочуть, а закінчують – коли можуть”. Хоча дехто із аналітиків пропонує як найнеобхідніше і найактуальніше – роззброєння політики. «І революцію, і війну, і реформи ми мусимо пережити одночасно. Якщо хоча б в одному програємо – програємо в цілому.

Якщо не буде покарано злочинців і змінено депутатів Ради – чекаймо наступного рецидиву. Якщо не буде виграно війну – прийде окупант. Якщо не буде реформ – неефективність, корупція й немодерність зруйнує нас зсередини».

На відміну від апологетів обох таборів, які, відповідно, змальовують дочасні вибори як апокаліпсис і навпаки – як лікування задавненої вітчизняної недуги, – я не схильний до крайніх оцінок процесу. Зрештою, категоричність оцінок свідчить лише про острах головних гравців перед електоральними уподобаннями, нерішучість і невизначеність політиків перед вічно непрогнозованими сценаріями, на які може вплинути і перебіг АТО, і адмінресурс, і будь-який вправний політтехнолог, і зайва сотня у гаманці невибагливого виборця.

Утім, вибори – виборами, вони минуть, і найгіршим результатом, на мою думку, може стати такий. Українське суспільство вкотре переконається, що вірити своїм провідникам – все одно, що сподіватися на добру погоду у високосному році. Конфлікт між владою та громадою після кожного походу на виборчі дільниці природно вщухає, згладжується, набуває банальних рис побутової проблеми, на яку не варто зважати самодостатньому і послідовному загалу. І це – не проблема демократії як такої, це проблема розуміння демократії тими, хто найбільше галасує про неї. Справжнє народовладдя починається, на мою думку, тоді, коли пересічний мешканець країни може дати собі раду без втручання у його особисте життя державних чинників. І саме цього вчать нас, можливо, самі не підозрюючи наслідків, нинішні правителі України. Не тому, що вони легковірні, а тому, що поводяться як персонажі, змальовані ще Сократом: „Про найважливіші справи людські – про політику і управління державою – чомусь кожен вважає за потрібне висловитися і брати участь в них”.

Копієчка, у яку влетять нам чергові позачергові вибори, справді астрономічна, але лише для тих, хто порівнює свої злиденні статки з мільйонами. Ті ж, хто схильний міркувати масштабніше, добре розуміє, що за бажання кошти на вибори легко може викласти зі своєї кишені будь-хто з учасників електоральних перегонів. Бо, у принципі, гра вартує витрат: йдеться про країну, ресурс якої віддано її мешканцями кільком не надто чесним і не надто вмілим вождям.