Я добре знаю трьох Ленінів, два з яких стоять у Луганську. На один з пам’ятників можна залізти, як на трибуну, і для цього є спеціальні сходи. Років шість тому ми з друзями залазили на нього та кричали з Леніна непристойності (так казали перехожі), але насправді це були українські вірші. Іншого ж Леніна, що стоїть на Театральній площі, влада зробила пам’яткою архітектури, тому йому залишалося дивитися з висоти на залишені біля нього пляшки після Дня міста або Нового року, а нам знизу — на нього недоторканого.

Коли я працювала на Національному радіо, зробила одну передачу про різних Ленінів — про великих і маленьких, про тих, що перероблені на інші пам’ятники (наприклад, Шевченкові), про замахи на пам’ятники Леніну, а також про тих Ленінів, на які можна залізти. І тут пригадується любитель лазити по вождях поет Олекса Влизько, який 1930-го року в Одесі сів на бюст Леніна та пообіцяв у записці до друга сісти на бюст Сталіна. Записку знайшли під час обшуку в Шкурупія та Влизька арештували і 1934 року розстріляли. А потім пригадується наш сучасник білоруський поет Андрій Хаданович з мінською, більш щасливою, але теж кримінальною історією лазіння на Леніна, а ще й співання на ньому пісень. Словом, пам’ятники диктатору вплинули на життя не одного поета і про це можна написати добру культурологічну книжку. Ну, а в тій радіопередачі про ідолів я сказала, що луганський пам’ятник Шевченка схожий на Леніна,і це не дивно, адже його робив один і той самий скульптор. Мій колега, який теж був родом з Луганська, дуже зі мною із цього приводу сварився і казав, що я не маю право в ефірі висловлювати свої суб’єктивні думки (трясуться руки і губи) — бо «Тарас — святиня», бо це не до порівняння. І тоді я подумала, що моєму колезі, і, на жаль, не йому одному, немає різниці, чи Ленін у його місті стоїть, чи Шевченко, аби був ідол, про якого не можна говорити погано, ніколи-ніколи.

І  от це сталося в Харкові — завалили пам’ятник Леніну, зробивши це з офіційним дозволом голови Харківської ОДА, що, до речі, не применшує енергетики дійства. А Харків так близько до Луганська і до того місця, де я народилася, де перед клубом стоїть третій найбільш знайомий мені Ленін — бюст вождю. Десь років п’ять-шість тому над цим бюстом познущалися — щось йому відбили, щось домалювали. Я тоді була захоплена сміливістю людей, які на це наважилися, хоч я і не певна в їхніх добрих намірах, тобто в тому, що це була деленінізація, дерадянізація, а не звичайний вандалізм.

Утім, моя радість тривала недовго, бо в нашому клубі знайшовся запасний бюст Леніна, який поставили на місце старого, вкривши звиклою серебрянкою. І тоді я зрозуміла, що запасний Ленін — це гірше, що з нами може трапитися, що новим Леніном може стати хто завгодно та коли завгодно, головне вчасно покрити потрібною фарбою.