Повзуча контрреволюція означає, що цей процес є повільним, мало осмисленим публічно, без явних героїчних фігур, які би надавали процесу драйву і пришвидшували його хоча б якщо не в упорядкованому руслі, так в стихійному.

Такий вираз став відомий, дякуючи риториці газети "Правда" по відношенню спочатку до "Празької весни" (1968), а потім до руху Солідарність в Польщі (поч. 1980-х). Сам вираз є парафразом статті Троцького в "Правді" від 23 квітня 1919 року "Повзуча революція".

В Україні в 2013-2014 роках все ще не сталося справжньої революції, хоча криваві жертви протистояння і наступна контрреволюційна війна на Сході країни були аж надто справжні.

На відміну від Термідору (державного перевороту проти революційної якобінської диктатури 27 липня 1894 р.) повзуча контрреволюція не є такою очевидною, радикальною і яскравою.

Головним підбурювачем української революції аж до лютого 2014 року були окремі олігархи, які стимулювали активність української громади до знищення владного режиму. Головною рушійною силою української революції після лютого 2014 стали широкі маси української громади, які вже не потребують олігархічного керівництва. Тобто інтереси української громади і олігархів в подальшій революції будуть мало збігатися.

На початку березня 2014 року перший етап української революції завершився першим олігархічним консенсусом: 2-го березня 2014 р. Коломойський та Тарута призначені головами Дніпропетровської та Донецької ОДА; 12 березня 2014 р. за запитом ФБР був затриманий Фірташ, а Ахметова новою українською владою було вирішено не чіпати.

Головним контрреволюціонером української революції став путінський режим, а також ті олігархи, бізнес яких безпосередньо залежав від Росії.

Водночас на початку березня 2014 року Путін розв'язав проти України контрреволюційну війну, спочатку здійснивши анексію Криму, а потім організувавши війну на Сході України через створення так званих ДНР і ЛНР.

Обраний 25 травня Президент України мав усі можливості стати локомотивом революції – оперативно започаткувати і почати здійснювати реформи, переможно завершити АТО, розпочати підготовку до революційних змін Конституції.

Однак зараз ми знаходимося в ситуації процесу завершення самовизначення Президента як контрреволюціонера.

Осередки контрреволюції – в судах, у військовому керівництві, серед орієнтованих на Росію бізнесменів, серед нелюстрованих представників місцевих влад. Всі ці контрреволюційні осередки можуть і повинні знищуватись Президентом. Але це робиться або дуже мляво, або не робиться зовсім.

Президентом укладено мир з Росією на принизливих для нас умовах під постійним обстрілом нашої території.

Реформи, розпочаті Урядом, Президент практично не підтримує, і водночас займається їх профанацією у вигляді так званої "Стратегії-2020".

Революційні зміни до Конституції відкладені на невизначений термін, натомість під тиском Президента в Парламенті приймається неконституційний закон про особливості самоврядування на Сході України, а так би мовити неконституційний закон про люстрацію, який прийнятий Парламентом під тиском вуличних протестів, все ще залишається під загрозою непідписання з боку Президента.

Більше того, Президент започаткував другий етап олігархічного консенсусу: Коломойський і Тарута залишаються при владі. При цьому на безліч незаконних оборудок Коломойського в обмін за його патріотичну позицію щодо захисту країни українська влада закриває очі. Неефективна діяльність Тарути так і не знайшла адекватної оцінки української влади. А відносно Ахметова і Фірташа, то у Президента очевидно є плани по налаштуванню через них стосунків з російською владою задля відновлення поставок газу з Росії до України. Це фактично – другий олігархічний консенсус.

Зверніть увагу на те, що якщо перший олігархічний консенсус можна було розглядати як внутрішній, патріотичний консенсус, то другий олігархічний консенсус є консенсус в інтересах зовнішньої контрреволюції Росії.

Виборча кампанія в Парламент лише унаочнила повзучу контрреволюцію в країні.

Президент фактично в порушення всіх конституційних норм і навіть (!) указу колишнього кривавого президента Януковича від 16 вересня 2010 року, де заборонено використання імені та символіки Президента під час проведення виборчої кампанії, створив блок свого імені, куди набрав в тому числі впливових людей колишнього режиму, тим самим дозволяючи їм залишитися в стінах нового Парламенту.

Президент поставив собі завдання створити не пропрезидентську а саме президентську більшість (тобто більшість блоку його імені) в майбутньому Парламенті. Ефективність такої схеми роботи політичної системи України заперечують дві обставини – 1) порушення конституційного принципу розподілу влад; 2) власний негативний досвід подібної практики усіх попередніх президентів України.

Зрештою, якщо ці аргументи нас не переконують, тоді давайте дискутувати це питання публічно – чи потрібна і ефективна для України президентська більшість в майбутньому Парламенті.

Склалася дивна ситуація.

Уряд з останніх сил і з багатьма помилками намагається втримати економічну ситуацію в країні, водночас ведучи економічну війну з Росією, і при цьому отримує на себе весь негатив української громади.

Президент, здаючи інтереси України в принизливому мирі з Росією, здійснюючи уже другий олігархічний консенсус, профануючи реформи і перетворившись фактично на локомотив повзучої контрреволюції, отримує весь позитив української громади.

При цьому нові політичні сили, які тільки з'явилися на політичній арені, не отримують жодних шансів пройти в Парламент. Тобто для них вертикальна мобільність є нездійсненною мрією, бо соціальні ліфти в політиці лишаються заблоковані.

Принаймні про це свідчать соціологічні опити підтримки партій на виборах.

Саме на таку дивну ситуацію працюють все ще крупні олігархічні ЗМІ. Саме таку ситуацію підтримують більшість експертів. І сама така ситуація є найбільш небезпечною для України.

Контрреволюція неодмінно призведе не просто до поразки в революції, не просто до поразки Україні у війні з Росією. Вона призведе до прямої і необоротної втрати цілісності країни.

Україна може перемогти, коли в неї є зовнішній ворог, а внутрішні вороги нейтралізовані. Україна також може перемогти, коли в неї є внутрішній ворог, а зовнішні вороги нейтралізовані. Україна не може перемогти, коли внутрішній і зовнішній вороги діють проти неї разом.

Критично важливим є зупинити контрреволюцію, розпочату Президентом.

Критично важливим для України сьогодні є знищити другий олігархічний консенсус в інтересах Росії. З внутрішнім олігархічним консенсусом ми розберемося потім.

Критично важливим є знищити всі осередки контрреволюції в судах, у військовому керівництві, серед орієнтованих на Росію бізнесменів та у місцевій владі.

Критично важливим є підтримати урядові реформи в економіці.

Критично важливим є розпочати процес люстрації в легальному руслі.

Критично важливим є зменшити підтримку блоку Президента на виборах і не дати йому створити президентську більшість у Парламенті.

Критично важливим є розблокувати соціальні ліфти, надати можливість новим політичним силам пройти в Парламент.