Дуже хотілося б, щоб українська еліта (та, що насправді є українською, а не спекулює українськістю заради інших, часто протилежних інтересів) почитала Симона Петлюру. Життєвий шлях Головного отамана теж був крутим та звивистим, а тому, переосмислюючи пройдене, він написав, що, „змагаючи за самостійну Україну в Україні, часто за „нейтралітету” самого українського народу, ми, як біблійні євреї, тільки у цих войовничих незгодах пізнали самих себе, пізнали, чого ми прагнемо і за що боремося”.

Справді, найголовнішим „досягненням” вітчизняного провідництва 1991 – 2009 років стало забезпечення собі „нейтралітету” народу. Він, народ, кілька разів намагався утрутитися в процес, в якому де-юре він мав би бути головним, оскільки на папері його визнано „джерелом влади”. Але ці втручання, на жаль, завершувалися лише розчаруваннями та депресією, усвідомленням того, що тебе, – народ, – вкотре використали і залишили наодинці з проблемами та негараздами. Натомість каста провідників усіх мастей й надалі полагоджує власні справи, легко жонглюючи настроями і почуттями загалу, укладаючи макабричні, з точки зору здорового глузду, альянси, плетучи інтриги і змови всіх проти всіх.

Із цього приводу є визнання вже призабутого нині покійного Олександра Зінченка, – одного із активних діячів Помаранчевої революції, а відтак – чи не першого, який зважився сказати „криве слово” проти її ідолів. Олександр Зінченко, про Майдан: „Багато хто, і в Україні, і за кордоном, дивилися тоді на нас, як на цілителів, які поставили собі за мету одужання нації. Та ми самі виявилися інфікованими тими ж недугами, якими хворіла і надалі хворіє країна. Ми, радше, не лікарі, а ескулапи, які, далебі, не завжди „чистими руками” просто роз’ятрили старі рани”.

Як на мене, ті, хто нині намагається позмагатися за депутатські мандати в Україні, не цілком усвідомлюють того, що, як писав Петлюра, ще не пізнали самих себе, не пізнали, чого вони прагнуть і за що борються. Якщо ж усі кандидати живуть із твердим переконанням, що це не так, що все вже втямлено і осмислено, то, видається, у них просто завищена самооцінка. Бо не помиляються ті, хто не робить нічого, а абсолютно переконаним у власній правоті буває тільки ідіот. Йдеться про те, що успішними законодавцями можуть бути особи, не тільки здатні голосувати за іноді безглузді закони. Найголовніше – вони мусять вміти визнавати власні помилки, надаватися до прогресивної генези, і, врешті-решт, пізнати, чого прагнуть не тільки самі, але й чого хотів би їхній народ. Квінтесенція реалізації цих рис і буде програмним планом України на найближчу п’ятирічку. Якщо ж еліта й надалі послуговуватиметься принципом „влада заради влади”, то нас чекатимуть не надто добрі часи.