Правда буває запізнілою. Коли вже нічого не змінити. Коли брехня заради власного спокою залишається останнім діалогом між рідними серцями. «Не сказане лишилось несказанним», - слова Ліни Костенко. Чи ж це не розділяє ще більше за смерть?

Мене вражає, як багато матерів дізнаються, що син воював, одночасно з повідомленням про його героїчну загибель. Ще від часу Небесної Сотні чи не щотижня у сюжетах про останню шану родичі озвучують гіркий подив: він же сказав, що поїхав до дівчини/на сесію/на заробітки/не солдатом, а волонтером.

Мені шкода хлопців, які в цвіті літ вибули зі школи життя. Але ще більше шкода матерів, позбавлених останнього шансу висловити найважливіше, поспілкуватись про головне, як це можливо у випадку смертельної загрози.

Я втрачала рідних людей. Знаю, що це таке. Втім, досі гріє реалізованість почуттів. Досі згадую глибокі душевні розмови перед розлукою розміром в життя. Любов не вмирає і рано чи пізно все одно очиститься від егоїстичного бажання володіти. Та якщо люди були чесними одне з одним, біль втрати відпускає швидше.  

У багатьох з нас у шухлядках пам’яті знайдуться адреналінові пригоди зеленої юності, пустощі зі смертю. Я пригадую, як у 17 років поїхала у свій останній пластовий табір.

Закарпаття. Напівзруйнований Невицький замок. Симпатичний хлопчина, з яким ми втекли і видерлись на вежу, що зсередини виглядала як глибока криниця зі сміттям на дні. Зверху через провалля - по діаметру - лежала балка. Вона була неприкріплена, місцями випалена, місцями просто трухлява.

Я згадала цей випадок, а заразом і чимало іншого спонтанного ідіотизму, коли сама стала мамою. Мене кидало в жах від думки, що мої діти теж можуть так легковажити життям, поки я у щасливому невіданні чекатиму їх вдома (з пляцками). А наші нащадки ще ті екстремали, вони цілком варті нас. Син стартував навіть колоритніше.

Маркові – вісім. Ми марно намагаємось вийти з періоду червоного щоденника. Затоплений у першому класі шкільний туалет був лише початком його «томсоєрської» кар’єри. Сварити немає сенсу - він образиться і закриється. Тож ми регочемо над його витівками разом, підбадьорюючи посвятити нас в усі деталі. Після сеансу аморальної солідарності поколінь я незмінно прошу: все було супер, але, рідний, не роби так більше, бо ж вчителі і директор викличуть і виховуватимуть нас з татом, а дуже не хочеться. Марко обіцяє «більше ніколи», і щоразу пауза між витівками довша і довша.

Ми вже зрозуміли, що наш син робитиме чимало дурниць, конфліктуватиме з оточенням і зопалу гриматиме дверима. «Все, що ми можемо – любити його! – сказав після чергового важкого вечора над «домашкою» мій чоловік. -Тим більше, що він по-справжньому нас.  поважає. Син має знати: з чим би він до нас не прийшов - істерик не буде, інаш хрест – приймати його таким. Лише тоді з роками ми можемо сподіватися, що він нам все розповість перед спланованою поїздкою у небезпеку».

Не кожна може бути як Матір Божа, яка шлях свого сина пройшла поруч з ним, поважаючи його вибір і приймаючи його долю. Але кожній бог посилає дітей по силах її. Думаю, нам усім до снаги вибудувати нормальну комунікацію з дітьми, коли їхній голос в сім’ї так само важливий, як наш. І бути для великих синів і дрібних синочків (які за природою своєю ризикують більше, ніж доньки) не лише дуже рідною людиною. А дуже рідною людиною, якій її хлопчик може довірити і всі свої хуліганські секрети, і серйозні чоловічі рішення.