Навряд чи ми побачимо багато студентів на фронтах україно-російської війни, вони у більшості не мотивовані воювати за свою Батьківщину. Та чи має суспільство їх за це винити? Відповідь на це питання я спробую дати у цій статті.

Гортаючи facebook-стрічку, натрапив на доволі цікавий запис професора журналістики КНУ імені Тараса Шевченка Микити Василенка «Студенти і війна. Опитування», опублікованому у його блозі lb.ua. Звісно, мене як студента ця публікація не могло обійти боком і я, натиснувши на посилання, почав читати.

Автор представив у своєму матеріалі, як він висловився, «шокуючі» дані соцопитування студентів на предмет війни. Як виявилося, близько 55% студентів намагатимуться на випадок чого «косити» від служби в армії (про репрезентативність опитування мені не відомо нічого, але давайте повіримо цим даним) і лише близько 30% готові піти воювати в разі приходу повістки з військкомату.

Очевидно, автора обурила така статистика і таке погане ставлення студентів до служби в армії. Обурився, певно, і рядовий читач, мов «ох, ці малолєтки – не хочуть Батьківщину захищати». І дуже-дуже мало хто захотів, як говорить відома пісня, «пожаліти бідного студента». Натомість інтернет-обивателі дуже люблять зараз відправляти на фронт будь-кого, лише не себе коханого, так само і в ситуації зі студентами, які не хочуть служити в армії. І тоді виникає ситуація, що армія у нас така-сяка і всі не хочуть в ній служити, і винні в цьому всі: від Гелетея до студентів, але не я сам.

Чому студент не йде на війну

Причин у студента не йти зараз захищати Батьківщину дуже багато, але почну з чисто морального аспекту.

Іде війна і над усім чоловічим населенням країни висить загроза мобілізації/призову. Але при цьому на всю цю масу потенційних солдатів знаходиться дуже багато таких «експертів» (особливо в інтернеті), які «відправляють» на фронт усе підряд. Змушувати/закликати когось іти на війну (а, отже, ставити під загрозу смерті), як мінімум, неетично. І тут діє так зване «золоте правило моралі» - «нікому не бажай того, чого сам собі не бажаєш». Хто б це не був: 18 річний хлопчина чи 40 річний батько двох дітей – змушувати їх хотіти воювати просто низько. Повноваження відправляти їх на фронт мають лише вони самі та держава, але аж ніяк не блогери чи журналісти.

Зараз служити в армії стало фактично еквівалентом участі у військових діях. А воювати мало хто взагалі хоче, звісно, якщо не рахувати тих, хто воювати апріорі не буде. Отже, чи взагалі варто дивуватися, що люди просто банально побоюються за своє життя (це при тому, що студенти його по факту ще і не побачили)? Студенти, повірте моїм спостереженням, активно спостерігають за подіями на Сході і так само кожного дня бачать повідомлення про те, як помирають їх однолітки і дуже не хочуть опинитися на їх місці. Ні, не від нестачі патріотизму вони так хочуть, бо ладні для держави віддати багато, а від того, що життя їм дорожче, а тому ризикувати ним більшість не дуже то і хоче.

Студент – людина особлива. Власне, вона вчилася, вступала в університет для того, щоб не йти в армію, а будувати свою кар’єру. Для дуже багатьох студентів армія банально не входила в плани ще зі школи, так як навчання автоматично передбачає «відкос» від армії, принаймні на 4 чи 6 років. І було б дуже дивно, що всі студенти так в один момент захотіли йти в армію.

Той факт, що існує загроза перед Батьківщиною не надто збільшує це бажання.

Для більшості студентів університет – соціальний ліфт. Вступаючи у виш, молоді люди прагнуть піднятися по соціальний драбині, зробити кар’єру після чи вже під час навчання, створити всі необхідні умови для створення сім’ї. Чи допоможе їм у цій справі благородна справа захисту Батьківщини – питання сумнівне. Крім того, студент, щоб щось захищати, має створити те, що він був би готовий захищати. У студента нема по факту ні власного дому, ні сім’ї. Тоді як у більшості армійських добровольців саме мотив захисту сім’ї і рідного дому (а не більш абстрактної Батьківщини) є головним.

Не додає стимулу служити в армії ще і той факт, що більшість батьків та дідів сьогоднішніх студентів не воювали (число афганців не таке велике). І це покоління просто не розуміє, чому саме на них випав обов`язок захищати Україну, чому мій тато, дідусь не воювали, а я «мушу» йти на війну.

Служба в армії, крім того, що зараз вона несе загрозу смерті, ще і не гарантує ніяких благ молодим людям після завершення свого строку. Це буде лише просто витрачений із загрозою для життя час, а слава захисника вітчизни навряд чи замінить щасливе і багате життя. Армія – це мінус рік навчання, мінус рік першого досвіду роботи, роботодавця навряд чи привабить герой АТО. Є перспектива стати представником так званого «втраченого покоління» - молодою людиною, яка тільки те і бачила, що смерті та війну, але вона нікого не приваблює.

Отже, крім патріотичних почуттів для студента, фактично, не існує ніяких мотивів стати у ряди захисників Вітчизни, це я вам кажу точно, бо сам студент і спілкуюся з іншими студентами. Але і тут не все так просто.

Так, дійсно, серед гуманітаріїв число охочих воювати більше, бо вони просто більш ідеологічно ангажовані, частіше задумуються над поняттями патріотизм, Батьківщина, обов’язок, ніж «технарі». Але що перші, що другі дуже добре знають про «бездарне керівництво АТО», про «гарматне м'ясо» і «злив» добровольчих батальйонів, які аж ніяк не мотивують іти воювати.

Але не це найбільше демотивує студентів. Справа в тому, що майже всі студенти зараз зростали і виховувались в незалежній Україні. Відповідно до цього, вони ідеологічно виховувалися в її умовах. І всі соціальні міфи їм також дуже гарно прищеплювались. Одним із цих міфів є Донбас, ворожий і такий чужий нам Донбас. Що Крим, що Донбас у сприйнятті більшості молодих українців є, як мінімум, не зовсім Україною. Найчастіше – її антиукраїнською частиною, регіоном, від якого йде все зло. І дуже гарно вписується у цю картинку небажання корінних жителів Донбасу зараз захищати свою рідну домівку. Якщо переселенці не йдуть воювати за своє, то чому я маю робити це за них? – цим питанням задається ледь не кожен студент.

Трішки соціології

Взагалі, перед тим, як говорити про те, що ті чи інші соціологічні дані «шокуючі», треба їх порівнювати з іншими. І тоді, досить часто, можна виявити, що не все так шокуюче, як здається спочатку.

Власне кажучи, «свіжих» опитувань щодо бажання/небажання служити в армії немає, проте є цікаві дані за 2005-2009 роки. Тоді Центр Разумкова ставив питання «Звичайно, ми всі сподіваємося, що війни більше не буде. Але якщо б раптом вона таки сталася, чи готові Ви захищати свою країну?»

Так от, виявилося, що число таких людей складало за ці роки від 48% до 63% (серед молоді ще більше). При чому найнижчий рівень бажання був зафіксований у серпні 2008 року (якраз, коли в Грузії розгорівся конфлікт), що здається на перший погляд дивним. Але насправді тут нічого дивного нема.

Це природній процес. Справа в тому, що рівень бажання воювати знижується по мірі наближення війни. У мирний час частка людей, які готові захищати Батьківщину більша, бо люди не задумуються над тим, наскільки це небезпечно і чого це їм може коштувати. У той же час, коли кожного дня приходять повідомлення про нові жертви, то навряд чи це число збільшиться. Тому досить реально, що частка бажаючих воювати у всіх категоріях буде приблизно однакова, проте точну відповідь на це може дати лише соціологія. Без дослідження інших категорій робити висновки про те, що студенти принципово не хочуть в армію не коректно. Дуже реально, що серед інших категорій населення ситуація ще гірша.

Аналогічно відбувається із іншими процесами. Наприклад, соціологами було помічено, що у липні 2013 року (до Майдану) відсоток тих, хто був налаштований до збройної боротьби зі владою був у два рази більшим, ніж під час Майдану, коли була пролита перша кров. Просто люди усвідомили і негативний бік цього питання.

Що робити?

Автор згаданої на початку статті задав це питання студентам. Власне, ця стаття є спробою відповіді на нього.

Взагалі, виходячи з мотивів небажання служити Вітчизні (читай, воювати) є два шляхи вирішення проблеми: тоталітарний і демократичний.

Тоталітарний шлях – це введення тотальної цензури, яка забезпечила б позитивний образ війни у свідомості українців, тим самим породивши більше бажання йти на війну. Без повідомлень про жертви, з брехнею про успіхи і героїзм, з тотальною пропагандою число бажаючих воювати значно зросло б.

Демократичний шлях – це контрактна армія. Саме таким був вихід США після В`єтнаму і молодіжних протестів. Професія «захищати Батьківщину» має триматися на гідній оплаті та соціальних гарантіях, а не на голому патріотизмі. Армія США нічого не втратила, а тільки здобула від введення контрактної армії. Звісно, бюджет України не дозволяє поки мати таку армію, як в США, але справа в тому, що зараз на армію люди готові жертвувати дуже багато. І більшість краще пожертвує грошима, ніж життям, тому фінансування – не така болюча справа, як нам здається.

Можна сказати однозначно: ситуація не катастрофічна і загроза в ній не така велика, як здається. Вихід точно є.