Село Піски, де ми зараз знаходимося, стає досить модним серед журналістської братії. Декого пам'ятаю по Майдану. 

Сьогодні пройшлися селом з одним тезкою з Білої Церкви. Муторно дивитися на зруйновані хати. Іноді трапляються дитячі іграшки, які повикидало вибухом на вулицю. Лежать ці зайчики і ведмедики з обпаленими лапами і спинами і скаляться на тебе іграшковими посмішками. Поруч - трупи котів і собак. У них такі ж самі посмішки. І тиша навколо. 

У нас дитячі малюнки висять як оберіги. Може це трохи дивно,.але вони своєю дитячою щирістю справді підіймають настрій.

А взагалі сюди треба було приїхати. Тому що є речі, які навряд чи можна передати вербально. Оцю тишу зруйнованого життя треба почути самому, разом з запахами горілого. 

Люди, а я ще не казав, що я вас всіх люблю?