Ось і почалося...

Ротація. Як ми чекаємо повернення додому!

Ти вже знаєш дату. Точніше-припустиму дату виводу. Держиш її в собі. Навіть з хлопцями намагаєшся не обговорювати це,тому що боїшся почути-*Не факт*.

Потім знімаєш хлопців з постів. Один. Другий....П*ятий. Слава Богу. Всі живі. Всі на Базі. Ніч перед маршем. На базі спокійно. Тут не стріляють. Дзвониш додому. Кажеш,що ВСЕ(!) Скоро буду. З друзями з гражданки,чомусь нема бажання спілкуватися. Одне. Одне! Почути голос коханої. Почути і порадіти з нею. За себе. За нас. За всіх.

Погрузка на єшалон. День. Другий. Нерви як струна. Сідаєш не в вагон. В трофейну биту-перебиту *Газельку*)

Поруч друг. Друг,який і тут не залишає. Їдемо обдуваємі вітром. На станціях,сідаєш на платформу. Вдихаєш повітря на повні груди. Дома воно не таке.

Рідніше. Дивишся на зоряне небо. І ось...

Вокзал. Зустріч БАТу.Багато рідних зустрічають моїх Братів.Радість.Відчуваєш себе Героєм.

Скоріше.Скорігше подзвонити коханій і сказати,що я дома.

Потім день-два тупого бухалова.Дім.Кохана...І нехай весь світ зачекає.

Здається, що все!Тепер вже вдома.Що ще потрібно?Відіспатись.Відмитись.Віджертись).Наговоритись.Нагулятись.На.....

Проходить тиждень як ти вдома.І ти починаєш розуміти,що дім твій залишився ТАМ!

Там, де Брати.Там,де стріляють.Де гинуть.Там,де спиш в сирих бліндажах.Там,де плече друга поруч.Там,де замість коханої,обіймаєш у ві сні свій кулемет.

Прокидаєшся ночами.І пітнієш від думки,що з башкою щось не те. І в цьому винні ни ті 2 контузіі,поранення.Ні.Розумієш,що життя знову тебе змінило.

І ось вже шукаєш якісь виходи,щоб скоріше повернутись на війну. Додому...Вибачте мене, мої рідні. Вибачте друзі,що зовсім з вами не зустрівся.

Вибач кохана.