Дніпропетровськ. Немолодий сослуживець, у цивільній куртці поверх форми a-tacs, в недомитих берцах, бо вчора повзав з групою по болоту, прикриваючи наших розвідників, які на БРДМі прорвалися до сепарів біля стадіону "Спартак" і з танкових кулеметів і всієї іншої зброї 40 хвилин обстрілювали їхні позиції, знищивши кілька вогневих точок - сослуживець купує каву:

- Скільки з мене?

Продавець, молодий хлопчина: "Я пригощаю".

- Ну, спасибі...

- Це вам спасибі, - і очі в землю.

Через 5 хвилин. Стоїмо удвох, п'ємо ту каву. Підходить молода сім'я - мама і тато з маленьким хлопчиком на плечах:

- Ви з АТО? Ми не знаємо, що вам сказати... З поверненням. Будьте живими. І спасибі за все.

А сьогодні зранку, коли я їхала сюди, мені чотири кухонні ножі подарували. Дядько, який їх продає. "Хлопцям на кухню... Усім, чим можу..."

Ой, люди, люди. Видушили таки із себе по краплині раба.

Причому навчилися ж уже - десь всього лише на місяць-другий пізніше, ніж я - безпомилково відрізняти фронтовиків від ряджених. Рядженим уже не обломиться, не сподівайтеся.

Ну, крім мене. Я можу в Донецькому аеропорті повоювати - і все одно виглядатиму рядженою  Іноді чую від псевдофронтовиків (насправді охоронців з ринку) напідпитку - мовляв, ти чого вирядилась по АТОшній моді? Ух, як я їх люблю!  "А ви де воювали, дядечку? А який підрозділ там тримає позиції?".

Затикаються