Любов, у сенсі пристрасті, відчуття не стійке. Особливо в політиці, й особливо у громадян України, схильних емоційним підйомом замінювати економічний. Ми віримо вухам більше, ніж усім іншим складовим органолептики, й не схильні протиставляти розум емоціям.

П’ятнадцять років тому, найкращі з нас скандували «Кучму - геть!», маючи на увазі не рудоволосого червоного директора «Південмашу», що став головним у країні, а систему, де одна людина нагорі означає більше, ніж усі інші внизу.

Десять років тому ми ще з більшим ентузіазмом «такали» Віктору Ющенку, поки він не розтринькав надбання помаранчевої революції. А де був наш зір, нюх і дотик, не кажучи вже про думки, коли на матчі між «Юлею й Вітею» всі стали уболівальниками, а суддів не пустили на поле?

За В.Януковича, який підім’яв під себе право й власність від Донецька до Карпат, довелося заплатити вже не крахом ілюзій, а кров’ю співгромадян.

Здавалося б, немає страшнішого й результативнішого уроку! Але життя не вчить. Той, хто на початку століття прийшов у політику з «кучмоюгеть» у серці, сьогодні продовжує справу з «хайживепорошенко» у вустах. Маю на увазі Юрія Луценка, який агітує сьогодні за збільшення пропрезидентської більшості в парламенті до максимально можливої кількості.

Минають роки, рецесія змінюється агресією, все трансформується в країні, окрім головного заняття виконавчого органу в законодавчому. Він, як сліпий тесляр, збиває подіум для власного сходження, не зважаючи, що працює за кресленням ешафота.

Цей небезпечний процес підтримується, здавалося б, прагматичною логікою, яку сформулював один з моїх шанованих колег, який написав мені, що він за «необхідність створити лідеру, від якого чекаєш реформ, сприятливі умови для їх проведення. Зокрема, союзні йому парламентську більшість і уряд. Щоб він отримував підтримку, а не спротив».

Логічно? Логічно, але не до ладу згадується «За ЄдУ», «Наша Україна», «Партія регіонів» і всілякі коаліції, як казкові рукавички для парламентаріїв. У них знаходили притулок мишки-шкряботушки, жабки-скрекотушки і зайчики-побігайчики різних переконань, об’єднані єдиним бажанням підтримки найвпливовішої людини в країні.

Більшість у парламенті вдавалося забезпечити майже завжди, але не виходило виконати більшість обіцяного виборцям. Згуртованість довкола лідера не перетворювалася на моноліт підтримки значимих ідей. По-перше, ніхто ці ідеї не формулював, вважаючи, що абстрактних сентенцій, на зразок боротьби з корупцією й руху до Європи, вистачить для симпатій електорату. По-друге, політики завжди домовлялися по ходу гри, а не напередодні.

Тому політичний процес завжди перетворювався на бої без правил, де мобілізувати електорат удавалося власним або чужим розбитим обличчям. Важливо було кулаком влучити в тренд і більшістю задавити меншість. По-третє, договірна єдність пропрезидентських сил не означала спільних інтересів усіх учасників.

Голосуючи «за», члени коаліції незрідка чинили «проти». І це м’яко кажучи. Кожна пропрезидентська сила генерувала в собі альтернативу першій особі. За нашим «старим заповітом» Л.Кравчук створив Л.Кучму, Кучма породив В.Ющенка, а Ющенко народив на світ божий В.Януковича, який дав життя П.Порошенку. Тобто лояльне до президента співтовариство не робило з нього політичного довгожителя, а швидше дискредитувало й калічило інститут і персону. Тому перший і останній з них сприймаються суспільством краще за решту.

Норму парламентської підтримки виконавчої влади ми запозичили у розвинених демократій, перенісши її на бідний грунт однодумності, що насаджувалася віками. Ні суспільство, ні політична еліта не сприймали плюралізм як природний стан ідейного життя. Розбіжність у поглядах усім здавалася не лише перешкодою для співпраці, а й ознакою непримиренності.

На цьому грунті виросло дерево ворожнечі в країні, де політичні противники ставали непримиренними ворогами, готовими до взаємного фізичного знищення. Президентська більшість у цих умовах була інструментом розділення парламенту за світоглядним принципом, а потім і суспільства, на своїх і чужих. Навіть після помаранчевої революції, що привела у владу сили демократичної орієнтації, парламент розділився між двома силовими центрами. Одні підтримували президента, інші - прем’єр-міністра, хоча коаліція була формально єдиною.

Сьогодні на особовому рахунку пропрезидентської більшості різних років залишилися ганебні спогади з розряду вотергейту. Підкупи й скандали з прослухуванням, замовними вбивствами й дивними самогубствами, змови щодо зміни конституції й руйнування правової системи. Усе зароджувалося в кулуарних глибинах близького кола.

Шлях до такого пекла вимостили благі наміри дати президентові більше влади для перелому ситуації на свою користь. Адже реформи завжди непопулярні й здійснення їх вимагає міцної руки. Але реформи замінювало конституційне чистописання, а рука не здригнулася, наводячи зброю на власний електорат. Усе закінчилося сумно. Активісти створення більшості - в розшуку, рядові члени, що входили до неї, як школярі двійки, стирають з щоденників згадку про ідейну близькість до втікачів.

     Не думаю, що нашому новому парламенту слід переймати сумну традицію з підпорядкування волі та забаганкам однієї особи більшості депутатського корпусу. Ідея себе зжила. Президент обирається прямим голосуванням народу. Він для нього - твердий ґрунт під ногами і основна більшість.

Парламентська ж не в змозі відобразити багатовимірність електорального моря. Спираючись на основну силу, яка привела його до влади, тобто, зважаючи на волю виборців, президент демонструє свою політичну силу і веде реальний процес перетворень. Він втілює виконавчу владу і покликаний до дій, а не до документального оформлення бажань.

Інша річ, що президентський інститут в Україні поки що не володіє навиками прямого спілкування з суспільством. Немає у нього всіх інструментів та каналів вивчення соціальних процесів і апеляції до громадської думки. Саме тому, що довгі роки підтримка слухняної більшості замінювала діалог з норовистим виборцем.

Отже, президентові не слід за допомогою технологій і авторитету створювати чисельну перевагу своїх прибічників у парламенті. І в парламенті немає сенсу створювати пропрезидентську більшість, якщо не вироблено програму реформ, не визначено цілі та терміни їх досягнень. Інакше знову повернемося у часи відчайдушної боротьби за владу і деградації її інституцій. Нехай вже принципи збирають своїх прибічників, і більшість формує свідомість, а не гравітаційне поле першої особи.

Досі практика збирання пропрезидентської більшості в парламенті була знущальною за формою та суттю. У ній використовувалися засоби примусу, підкупу і погроз, про які повідомляла преса і постраждалі в процесі.

Ця практика вплинула на поведінку законодавчої влади. Як тільки з’явилися протиріччя в поглядах на життя між Банковою і Грушевського, парламент розбив параліч кризи. Тому що більшість не бажала звертати увагу на вимоги не президентської меншості. А отже, українська демократія не позбавилася вірусу більшовизму, який швидко виявляв себе в умовах диктатури.