Нещодавно в соціальних мережах з’явилася копія наказу начальника «ГУЛАГу» генерала Добриніна про передання майна фашистських концентраційних таборів у розпорядження тюремного управління МВС Країни Рад.

Документ здивував багатьох і, судячи з реакції співтовариства, виявився новиною для молодих людей. Хоча чого дивуватися? Перші концентраційні табори з’явилися у нас раніше, ніж у німців. Наприклад, в Одесі каральна установа, вигадана вождями Л.Троцьким і В.Леніним, відкрилася 1918 року й проіснувала років десять.

Містилася вона в районі нинішньої юракадемії ім. С.Ківалова, і пам’ятна віднесеним вітрами комуністичного терору тисячам городян. Скільком саме — не відомо, адже вивчати сумні сторінки історії у нас було не заведено. Заважали ідейні спадкоємці катів, що входили до правлячих коаліцій, і власна ментальність, схильна змішувати особисте життя з комуністичним минулим.

Через них ми й прийшли до нинішнього сплеску совкових пристрастей, війни й багатьох інших бід. Їх би не сталося з нами. Утім, до чого умовний спосіб. 

•  Майже п’ять років тому про наслідки соціального помилування комуністів попереджали автори декларації європейської конференції про злочини комунізму в Празі. «Не караючи комуністичних злочинців і не засуджуючи їхніх діянь, суспільство демонструє зневагу до міжнародного права й ослабляє його», — сказано в документі. Його довго цитували й коментували у нас, поки ідея трималася в мейнстримі. Акт європейського засудження комунізму 2010 року ініціювали чеські правозахисники й політики, голос яких стих до 2014 року. З країни задушеної Празької весни 1968 року, що повстала після Оксамитової революції 1989 року, сьогодні вже не лунають заклики про пильність. Виявилося, релятивістська філософія, знехтувана у відношенні до злочинів нацизму, підійшла для осмислення комуністичного минулого. Мовляв, загальна кількість жертв режимів під червоним прапором коливається між 100 і 150 млн. Багато, звісно, більше, ніж у фашизму, але ж червоні не проголошували націоналізм, расизм, шовінізм — з відвертістю коричневих. Вони діяли так само, але по-тихому.

•  Східна Європа, а тим паче колишні республіки СРСР, на жаль, поки хворіють на комунізм. Не завжди імунна система суспільства відторгає червоний вірус у принадній упаковці рівності, справедливості й добра. Десь його вважають менш небезпечним, ніж коричневий, десь більш, але системної профілактики, як у західних країнах немає. Тим паче її немає у нас, у країні, буквально, замордованої комунізмом. Тут використовувалися всі системи придушення особистості й свобод і всі крайні заходи деспотії, відомі історикам і фахівцям. Масові вбивства за етнічною ознакою — геноцид. Знищення окремих соціальних прошарків і економічних груп — політицид. Масові страти «класових противників» — класицид. Усе це відбувалося впродовж 80 років і не обмежувалося лише часом І.Сталіна.

Колись, коли Віталій Олексійович Коротич редагував журнал «Огонек», а Єгор Миколайович Яковлєв очолював ідеологічний відділ КПРС, була зроблена спроба розголосу окремих сторінок кривавої історії радянської тиранії. Зосередилися здебільшого на періоді сталінських чисток і свавілля по лінії НКВС — ОГПУ — МДБ. Фактично не дослідженою для публічної сфери залишилася діяльність НК і КДБ СРСР. Майже тридцятирічне правління Л.Брежнєва виглядало сонним царством добряка й сибарита, який любив полювання й швидку їзду. Ніхто не хотів розповідати про причетність генсека та його беззмінного політбюро до етнічних чисток у Молдавії, переслідування німців у Поволжі, козаків на Кубані, агресії проти ЧРСР, розв’язування війни в Афганістані, розстрілу південно-корейського «Боїнга», випробування ядерних зарядів у густонаселених районах Донецької й Харківської областей і багато, багато до чого іншого. І Ю.Андропову ніхто не поставив у провину свавілля нацькованих органів, що взялися заарештовувати людей за прогулянки в робочий час. Скільки ідіотизму, страху й вульгарності породила система, вигадана цілою плеядою конструкторів жахливого життя з КПРС. Усі людські свободи устрій зміг підім’яти під себе, отримавши назву Червоного голокосту, широко відому скрізь, окрім колишніх територій його процвітання.

•  Радянський Союз помер, але справа його виявилася вічно живою. Після короткочасного горбачовського прояснення історії настала черга нових засекречувань. Архіви КДБ — головне сховище таємниць про злочини комунізму, що ледве відкрилися за часів В.Бакатіна, закрилися на 75 років. Такий термін недоступності наклала на них влада нової Росії. Відбулося не просто рішення сусідньої країни щодо власної історії. Затверджена заборона на документальне викриття злочинів режиму в Україні, оскільки багато наших «справ» ховаються в їхніх архівних коробах.

•  Сьогодні ми відзначаємо день 7 листопада у піднесеному настрої. Уперше за всю сучасну історію України любителі червоного позбулися крісел у парламенті. Але тішитися не варто. У розумах наших громадян усе ще бродить примара комунізму, який, мов мумія, здатен знайти плоть, забравши її у живих. Процес очевидний на Донбасі й у Криму, де окупація територій відбувалася з втратою пам’яті. Здавалося б, жахів депортації цілого народу забути неможливо? Вибух атомної бомби під Єнакієво теж не рядове явище й пояснює: не лише від вугільного пилу зростає кількість онкозахворювань. Проте наші діти й онуки не знайдуть цих відомостей у підручниках з історії, складених Д.Табачником, і ніколи не дізнаються на уроках історії, що портативні карцери з регульованою температурою з таборів нацистів, перейшли в спадщину до таборів комуністів для перевиховання й ліквідації чужих для устрою елементів. Не знайдуть, якщо ми забудемо про найкривавіший режим на планеті.