Сподобається таке твердження комусь чи ні, але, як на мене, український політикум несе значну частину відповідальності за те, що сьогодні під гаслом «Кримнаш» опинилися Олексій Навальний, Михайло Ходорковський і ціла низка російських діячів дрібнішого калібру.

Причому винні всі категорії політиків. І ті, хто оптом і вроздріб продавали та продають сьогодні Україну Кремлю, виставивши сотні кандидатів на виборах до Верховної Ради. І ті, хто під прикриттям гучних патріотичних гасел позбавив виборчих прав кілька десятків тисяч найкращих синів України, тих, хто своєю самовідданою боротьбою на фронті захистив саме право столичних політиканів на існування. І ті, хто продовжує блокувати постачання фронту сучасною зброєю і співає солодкі пісні про близький мир на Донбасі, створюючи у людей враження що немає ніякої війни, а проводиться якась там АТО. І ті, хто зірвав судову реформу, а відтак і заборону Компартії та Партії регіонів, унеможливив покарання високопоставлених апологетів запровадження в Україні тоталітарного режиму. І ті, хто стримує революційні процеси, стверджуючи тим самим у російських діячів з національно-демократичного табору підсвідоме враження, наче хохли – це неповноцінна публіка, це «нація сержантів» (В.Стус), бо ж максимум, на що вони здатні стосовно зрадників Батьківщини – це на «смітникову люстрацію». І ті, хто всі ці роки або не вів діалогу з неліберальними російськими опозиціонерами, або крутився біля них як молодший партнер, не наважуючись тицьнути вельмишановного московського пана носом у ті дурниці, які він прорікає на кожному кроці.

По-різному, але весь вітчизняний політикум зіграв на те, щоб Навальний, який уперто мовчав тривалий час про Крим, усе ж заявив: півострів належить Росії, хоча й з безліччю порушень правових норм, проте восторжествувала історична справедливість, і ми його Україні не віддамо. І Ходорковського (який ще у березні визнавав за Україною право зі зброєю в руках захищати Крим від російської агресії!) браві вітчизняні політики підштовхнули до тієї ж думки: стану президентом РФ, українцям Крим не поверну.

І справді: з якого дива повертати? Кому? Людям, приведені якими до влади політики не зуміли чи не схотіли організувати реальний опір російським «ввічливим зеленим чоловічкам» у Криму? Як би зумів Путін організувати інвазію своїх передових «добровольчих» загонів, а потім – мас регулярних військ на півострів, якби одразу були закриті Керченська поромна переправа, морські порти та аеропорти? Якби по периметру Севастополя (який у силу розташування там кількох тисяч російських морських піхотинців справді не можна було втримати) були викопані рови та встановлені протитанкові загородження? Якби українські війська не сиділи у гарнізонних містечках, якби літаки та кораблі були негайно перегнані до Одеси, щоб їх не могли захопити, якби офіцерські сім’ї були вивезені на «материк»? Так, вірною присязі залишилася б лише частина українських військ, але і її вистачило б, щоб украй утруднити просування російських військ – навіть без стрілянини. А тим часом рота спецназу могла б легко очистити урядові приміщення АРК, не давши кремлівським маріонеткам шансів на бодай якусь легітимізацію. Але нічого цього зроблено не було; ба більше, не було вивезені золоті зливки та мільярди паперових гривень з банків! Хіба так діяла би влада країни, якій справді потрібен Крим? Хіба відхилила б вона, не замислюючись, кілька створених експертами найвищого рівня планів нейтралізації дій Росії? І хіба народ пробачив би такій владі, хіба обраний народом парламент не провів би розслідування всіх обставин, які сприяли фактичній здачі Криму росіянам?

Іншими словами, враження, отримані Навальним і Ходорковським, свідчили, що Крим Україні потрібен тільки на словах. То навіщо ж його віддавати?

Ну, а потім все ледве не повторилося у Донбасі. І що цікаво: наприкінці квітня після завершення київської частини масштабного українсько-російського форуму інтелігенції, співорганізатором якого був Михайло Ходорковський, група російських журналістів і сам недавній політв’язень поїхали до Донецька, де мали можливість впритул придивитися і до активних проросійських активістів (їх тоді у багатьох вітчизняних ЗМІ лагідно звали «прихильниками федералізації»), і до місцевої влади, і до «господаря краю», найбагатшої людини України (чи треба називати прізвище?). Висновок тих журналістів, які супроводжували Ходорковського: реальним організатором тодішніх акцій «за федералізацію» є саме «хазяїн Донбасу», інші – «народні мери та губернатори» - виступають лише виконавцями його волі. А водночас московських гостей співорганізатори форуму з українського боку щосили переконували, який гарний хлопець, той «хазяїн вугільного краю», що на ньому тут усе тримається, без нього все негайно захоплять сепаратисти. Який висновок мали зробити візитери, зблизька побачивши все це і потім детально описавши ситуацію у своїх репортажах?

Я не беруся стверджувати, що Крим удалося би захистити й зупинити Путіна. Надто довго останній разом зі своїми спецслужбами і генштабістами готував анексію півострова. Проте загальмувати просування «зелених чоловічків» можна було, і загальмувати істотно – так само, як і вивести бойові кораблі та допоміжні судна, перегнати бойові літаки, перекинути «на материк» неабиякі запаси золота, валюти та гривневої готівки. Це допомогло би, по-перше, виграти час і позбавити антиукраїнські сили значних ресурсів, а за рахунок цього краще підготуватися до агресивних дій Росії на інших напрямах, по-друге, продемонструвати державну волю до опору. Така демонстрація була надзвичайна важлива, враховуючи ментальність росіян – і представників путінської команди, й опозиціонерів: для них (навіть для більшості лібералів) Сила Держави – це щось священне, це показник істинності ідей і практичних дій, це передумова поваги до того чи іншого народу. Зневага до Януковича з боку російської опозиції була підсвідомо запрограмована його нездатністю уособлювати цю Силу і користатися нею не задля захисту «золотого батону», а в ім’я Держави, бажано Великої. Ясна річ, на поверхні такі настанови прикриті благопристойними розмовами про «інтереси простих людей», про «прогрес свободи», про «вільне суспільство та вільну економіку», проте російська багатосолітня імперсько-деспотична традиція вимагає свого. Самої лише дії громадянського суспільства, навіть озброєного й мобілізованого на війну, замало, щоби пройняти російських політиків. Потрібна ефективна дія консолідованого українського політикуму (усіх його складових, крім хіба що московської агентури та професійних зрадників) та державних структур. От коли на всіх цих рівнях, і до того ж обов’язково на рівні дій, а не слів, буде продемонстрована готовність України повернути собі Крим, спершу взявши під повний контроль увесь Донбас, - от тоді лексикон російських політиків націонал-демократичного табору почне змінюватися. Зміняться й настрої маси пересічних росіян, які спочатку майже всі (за винятком кільканадцяти відсотків) дружно раділи: «Кримнаш!». А до того часу українському політикуму – паралельно з практичними діями у вказаному напрямі – розпочати, нарешті, реальний діалог з тими ж Навальним, Ходорковським й іже з ними. Я розумію, такий заклик звучить наразі парадоксально, але треба вибудувати перед собою ієрархію цілей, не останньою з яких має стати сприяння докорінним змінам на російському політичному Олімпі й приходу туди бодай трохи притомніших за нинішніх персон зі зменшеним градусом радянськості в менталітеті. Більшого від Росії очікувати не доводиться.

P.S. Уже після того, як ця стаття була написана, 4 листопада у Москві вже традиційно пройшли кілька «Російських маршів». Цього разу аж два з них були одночасно й антипутінськими, й проукраїнськими. Один – той, де був спалений прапор «Новоросії», - пройшов під написаним українською мовою гаслом УПА: «Воля народам! Воля людині!». Нагадаю, що всі ці марші – парафія російських націоналістів. То невже ніхто з українських політиків не зверне увагу на цих молодих та енергійних російських націоналістів, які, наражаючись на великий ризик, публічно підтримують Україну?