Питання доступу до освіти дітей з окупованих територій, якому присвячений був брифінг у МОН 7 листопада, є надважливим. І не тільки тому, що воно може стати приводом для звернення до ЄСПЛ, а в першу чергу через те, що право на освіту - це фундаментальне право, яке вже давно є не просто одним із соціальних прав людини, а інструментальним правом, адже воно дає можливість реалізувати інші права: право на роботу, розвиток особистості, гідність тощо.

Право на освіту закріплено практично у всіх міжнародних конвенціях, в тому числі в Конвенції з прав дитини — акті, який ратифіковано найбільшою кількістю країн, а його реалізація потребує залучення багатьох сторін: держави, батьків, основних бенефіціарів права — дітей, другорядних - дорослих, громадянського суспільства.

Тому приймати потрібно тільки виважені рішення, які не будуть трактовані як дискримунуючі. Саме слово ’’дискримінація’’ є ключовим. Потенційний позов може ґрунтуватися на антидискримінаційній ст. 14 Конвенції та статті 2 Додаткового протоколу І Конвенції, в якій говориться власне про право освіту.

Взагалі, що цікаво, ні Конвенція, ні Європейська соціальна хартія не містять згадки про право на освіту в класичному розумінні, як, наприклад, у ст. 13 Міжнародного пакту про економічні, соціальні і культурні права. Вони радше включають антидискримінаційні освітні норми. Це пов’язано, по-перше, з тим, що на момент їх прийняття в Європі вже всюди існувала усталена система освіти, а по-друге, рішення ЄСПЛ наповнили право на освіту змістом, тому ніякої потреби вносити доповнення в норми немає.

Як зазначив Суд у справі Belgian Linguistic Case, таке формулювання права на освіту звільняє держави від обов’язку встановлювати якусь конкретну систему освіти чи фінансувати якийсь конкретний освітній рівень, проте це не значить, що з держави знятий позитивний обов’язок гарантувати право людини на освіту, як це і передбачено у статті 2 Додаткового протоколу.

Те, що право на освіту тісно пов’язане з питанням дискримінації, видно із самого змісту статті 2 Додаткового протоколу:’’Нікому не може бути відмовлено у праві на освіту...’’. В справі Leyla Sahin v. Turkey Суд постановив, що у демократичному суспільстві право на освіту є настільки невід'ємним від сутності прав людини та відіграє таку основоположну роль, що будь-яка обмежуюча інтерпретація першого речення Статті 2 Протоколу 1 не відповідатиме цілям цієї статті.

У цій же справі Суд підтвердив, що стаття 2 Додаткового протоколу стосується також і вищої освіти. Вищу освіту не потрібно відділяти від початкової та середньої, а потрібно розуміти як інструмент для поглиблення знань. Стаття не зобов’язує держави відкривати вищі навчальні заклади та надавати вищу освіту, проте якщо вже держава відкрила їх, то повинна забезпечити ефективний механізм реалізації права на освіту відповідно до принципів Конвенції.

При цьому рівний доступ до вищої освіти значить у першу чергу рівний відбір відповідно до принципів відображених в ст. 13 Пакту ’’Про економічні, соціальні і культурні права’’: доступ до вищої освіти повинен бути рівним, але на основі здібностей кожного.

Надзвичайно важливим є те, що Пакт закріплює свободу створення навчальних закладів, якщо вони створюються відповідно до принципів, закріплених у ч.1 ст.13 Пакту (освіта повинна спрямовуватися на повний розвиток особистості, зміцнювати повагу до прав людини, гідності, дати можливість усім бути корисними учасниками вільного суспільства, сприяти взаєморозумінню, терпимості і дружбі тощо) ТА якщо освіта, яку дають у таких закладах, відповідала тому мінімуму вимог, що його може бути встановлено державою.

Це підтвердив і ЄСПЛ. У справі Belgian Linguistic Case Суд постановив, що право на освіту, сформульоване в статті 2 додаткового протоколу, за своєю природою потребує регулювання з боку держави, яке може бути різним у залежності від часу та місця, відповідно до наявних ресурсів та потреб громади, але таке регулювання не може обмежувати зміст права на освіту чи суперечити іншим правам, які містяться в Конвенції.

Право на освіту включає в себе право на доступ до освітніх інституцій. Щоб право на освіту вважалося ефективним, бенефіціар повинен мати можливість отримати користь від своєї освіти, зокрема, відповідно до правил, що діють в певній державі, та в тій чи іншій формі, офіційне визнання освіти, яку він здобув.

Батькам надається право вільно віддавати дітей до будь-яких навчальних закладів, що відповідають мінімуму вимог щодо освіти, який може бути встановлено чи затверджено державою. Тобто освіта повинна мати якісний показник, який можна виміряти.

Отже, у питанні права на освіту ЄСПЛ виходить із наступних принципів:

- звужене трактування статті 2 Додаткового протоколу І Конвенції є неприпустимим;

- доступ до освіти повинен бути рівним, будь-яка дискримінація заборонена;

- доступ до вищої освіти повинен бути рівним, але на основі здібностей кожного;

- право на освіту за своєю природою потребує регулювання з боку держави;

- освіта в навчальних закладах повинна відповідати мінімуму вимог, встановлених державою.

Це значить, що Україна має повне право не визнавати ’’атестати’’, видані неуповноваженими органами т.з. ДНР та ЛНР. Проте при цьому не має права позбавити громадян права на освіту. Діти з окупованих територій повинні мати можливість вільно навчатися у будь-якій школі України, не допускається створення спеціальних класів чи шкіл для дітей зі Сходу. Не можна також позбавити учнів права перевестися до школи на контрольованих Україною територіях перед самим закінченням школи, вчитися екстерном.

Для тих, хто не має такої змоги, необхідно створити ефективний механізм отримання атестатів державного зразка. Впровадження додаткових іспитів є цілком у дусі розуміння суті права на освіту, якщо вони не виходять за зміст мінімуму вимог щодо освіти, встановленому державою для інших учнів. Такі вимоги повинні бути оприлюднені, а навчальні матеріали - доступними.