Останнім часом в моїй свідомості відбувається трансформація шкали цінностей, уявлень і понять. Цей процес дивний і часто має ознаки броунівського руху. Все що бачу, чую, з того що твориться навколо не піддається аналізу за звичними параметрами і викликає в голові цитату з безсмертного творіння Леся Подервянського: "Бути чи не бути: як зайобують ці блядські питання!". Простіть мене за нецензурщину, але цитата є цитата.

В житті з’явились різні виміри, паралельні реальності і виміри. От ранок починається в одній реальності: сім’я, діти, дружина, школа і попутники-однокласники дорогою на роботу. В авто магнітолі одна з ФМ-станцій видає в радіо простір добірку веселої музики. Час від часу розбавляючи мелодійний потік дурнувато-веселими жартами ведучих, пізнавальними програмками та випусками новин.

В новинах з поміж нейтрально позитивних повідомлень все ж проскакують новини про війну і доларово-гривневі катаклізми. Але це ніби між іншим і в стилі "наші всі живі, а в Росії рубль грохнувся ще більше". Одним словом в Україні, як в пісні пострадянського дуету "Кар-Мен": "в Багдаді все спокійно!". Приблизно в такому ж стилі й стрічки новин основних інформаційних сайтів. Зате у "Фейсбуці" повний "армагєдєц" і кошмар.

А на вулиці ідилія, як у пісні "Братів Гадюкиних". Пам’ятаєте ото їхнє веселе, саркастичне і майже безсмертне: "…а на Україні лад і спокій!". Тут гуляють десятки, сотні і тисячі представниць головного стратегічного скарбу країни. Все таки українки найгарніші в світі. А ще найхитріші і найрозумніші. Як каже один мій знайомий: "жінки каламутять світом". І українки в цьому справжні майстрині. До чого це я? А, згадав…

Так от на вулиці дівчата гуляють з хлопцями. Кафе заповнені відвідувачами. В нічних клубах тусується золота молодь і їй начхати на війну. Тут мені одна гламурна баришня сказала, що в її хлопця, молодого бізнесмена з татовим капіталом "скептичний погляд на війну. Вона його не касається".

Заїхавши на склад волонтерів потрапляєш в зовсім іншу реальність. Тут форма, спальники, "буржуйки" (це така металічна пічка, щоб грітись в бліндажі чи окопі), берци, термобілизна і постійні нерви і сльози. Одна розмовляє з фотографією загиблого друга на заставці свого смартфону. Вона знає, що друг загинув кілька тижнів тому і навіть була на його похороні. Але то ж був друг. Інша розмовляє по телефону чи то з мамою чи то з жінкою бійця. Після розмови кладе слухавку і витягує з майже порожньої пачки цигарку і починає курити. За хвилину чи то собі чи то іншим каже: «а що я їй можу сказати, що пацана вже два дні, як в живих нема?! У мене язик не повертається…".

"Блядство в ….бригаді сьогодні шість "двохсотих" і два "трьохсотих" - дістаючи з тієї ж пачки цигарку і кидаючи на стіл телефон зі сльозами в голосі майже шипить ще одна з волонтерок. Покуривши, йде підбирати бійцю, який прийшов на склад спитати чи можуть чимось допомогти бо йому "скоро їхати туди…".

А в політиків свої клопоти: коаліційні угоди, розподіл посад, перерахунок голосів в проблемних округах та партійні скандали. Ну й коментарі між іншим, що «в Багдаді все спокійно!». Ну ще різні інформаційні скандали і піар. Час від часу політики теж згадують про війну, дають волонтерам трохи грошей на 2-3 рації. При цьому нагадують: "ви ж не забудьте сказати, що то ми дали і подякуйте".

Так цілий день пірнаєш у різні потоки інформації від суто мирних до кошмарних повідомлень з фронту.

Вже пізно увечері, дорогою додому дзвонить телефон. Зазвичай це хтось зі знайомих, котрі воюють на сході. Вони жартують, розказують, як їм живеться і майже ніколи не скаржаться. Хтось під обстрілами смажив шашлики бо трапився шматок м’яса і «вирішили трохи влаштувати свято». Хтось хвастається, що волонтери привезли "буржуйку" і тепер вв них в бліндажі "ташкент". На телефон приходить повідомлення з фото наклейки мультяшної Маші на під ствольному гранатометі. І інше – від двоюрідної сестри, яка образилась бо ти не поїхав на її весілля у Підмосков’я. А як їхати, якщо її країна напала на нашу?

Вдома син розповідає, що якогось однокласника хлопці дражнять «росіянином». Виявляється для дітвори, це так само образливо, як ніби в нашому дитинстві тебе обізвали б фашистом…

У цього тексту немає «моралі», це всього лише сумбурна емоція на те, що відбувається навколо.

Льву Толстому, коли він писав свій роман «Війна і мир» було легко. Він писав про війну, в якій все було просто і зрозуміло. В якій було чітко зрозуміло хто друг, а хто ворог. Війна була війною, а мир – миром. Зараз же все змішалось і люди живуть в різних вимірах в кожному з яких діють свої закони, свої цінності і свої герої. Ці виміри існують в один час і в одній реальності. Від цього стає якось не по собі. Бо не зрозуміло, яка з реальностей справжня.

Цікаво, як про це все, що відбувається напишуть у майбутніх книжках і що розповідатимуть дітям у школі? Про "кіборгів" Донецького аеропорту, дівчат на волонтерському складі, політиків зайнятих розподілом посад чи взагалі про тих хто розважався «скептично» ставлячись до війни?