"Так у яку ж це тюрму везуть нас тепер?" – були останні слова 83-річного українського письменника, правозахисника Миха́йла Масютка, який 18 листопада 1918, у с. Чаплинка на Херсонщині народився, 18 листопада 2001 в Луцьку упокоївся.

Побачив світ у родині вчителів. Пережив голодомор, розкуркулення родичів. У голодному 1933-му закінчив семирічку та вступив на робітфак при Херсонському педінституті. Наступного року поступив на мовно-літературний факультет Запорізького педінституту, у якому щойно було репресовано усю кафедру української філології. Михайло навчався, у вільний час підпрацьовував на будівництві мосту через річку Московку. Він мав гострий аналітичний розум і часом не стримувався у словах, за що у 1936 р. був виключений із комсомолу. Наступного року Масютко на вечірці студентів згадував про голод 1933 р., про що добродії сигналізували, куди треба, і Михайла виключили з вишу. Товариш допоміг Масюткові влаштуватися вчителем української мови й літератури в с. Краєвщина Володарсько-Волинського р-ну Житомирської обл.

Заробив учитель копійку, вирішив напередодні дня народження справити пристойний одяг - і поїхав до Києва. Та по дорозі був заарештований за доносом, що ніби-то вів на вокзалі контрреволюційну пропаганду. Та влада зробила Масюткові інший подарунок: 17-го листопада отримав вирок: 5 р. ув’язнення і 3 р. позбавлення виборчих прав. Карався на Колимі, працював на золотих копальнях у вкрай тяжких умовах: обморозив пальці правої ноги, розбив коліно. А у великій зоні мати добилася перегляду справи. Через два роки Верховний суд СРСР скасував вирок, припинив справу за недостатністю доказів, Михайло був звільнений і реабілітований, але не мав права виїхати з Колими, тому викладав у школі німецьку мову. А мати билася, мов чайка при дорозі, за що ув’язнили на 6 р. сина Сергія, скоротили вік її чоловікові. У 1942 р. Михайла призвали в армію, перекинули на фронт.

Після війни повернувся до сім'ї, вчителював. Примудрився навіть одночасно навчатися у двох вишах: у Львівському поліграфічному та на філологічному факультеті Львівського педінституту. З поліграфічного перед захистом дипломної роботи був виключений, а диплом вчителя української мови та літератури отримав. У 1956 р. захистив диплом у Московському заочному поліграфічному інституті за фахом художній редактор друкованої продукції. 1957 переїхав до матері в Феодосію, викладав малювання, креслення, українську мову в школі та технікумі, збудував хату. Михайло Масютко знайшов собі пару на все життя. Його обраниця – подруга дружини В’ячеслава Чорновола Олени Антонів – Ганна Романишин.

Час так мчав! Михайло вийшов на вислугу, зосередився на літературній праці: писав статті, повісті, оповідання, друкувався в республіканській та обласній пресі Криму, Львівщини. Працював як художник-поліграфіст, оформляв книжки, для видавництва «Каменяр».

За часів «хрущовської відлиги», брав активну участь у самвидаві, за що потрапив під перший покіс дисидентів. Чи не єдиний з усього покосу Михайло під час слідства та суду залишався стійким і безкомпромісним, ні на кого не давав показів, не виправдовувався, не визнав за собою вини. З ним єдиним із засуджених мав розмову сам голова КГБ УРСР В.Нікітченко. Львівським закритим судом Масютко засуджений на шість років тюремного й табірного ув'язнення. У мордовському таборі суворого режиму ЖХ-385/1, с. Сосновка, незважаючи на стан здоров'я (виразка дванадцятипалої кишки, перенесена 4 р. тому складна онкооперація під серцем), Масютко працював вантажником аварійної бригади, поки не порозходилися післяопераційні шви. І звідти він написав «Заяву до Верховної Ради України», в якій поставив питання руба: «Що діється на Україні? Заворушення? Повстання? Чому в містах України так рідко чути українську мову і чому так густо чути її в таборах для політв'язнів? Чим пояснюється такий високий процент українців серед політв'язнів, який досягає до 60, а то й до всіх 70 відсотків?»

Після звільнення з ув'язнення (1971 рік) прописатися у Феодосії у власну хату не дозволили. Мусів осісти в селі Дніпряни поблизу Нової Каховки без права виїзду, під пильним наглядом агентів КГБ — і так аж до розвалу Радянського Союзу. Упродовж 30 років, які судилося прожити в Дніпрянах, Михайло Масютко написав більшість своїх літературних оповідань. За цей час інсульти атакували феноменальну пам'ять Михайла Масютка. На 83-му році життя вони з дружиною змушені були покинути рідну домівку і виїхати до Луцька.

18 листопада на день свого народження, нескореного українця не стало. Похований у Луцьку на приміському кладовищі.