У неділю, 16 листопада, відійшов у вічність Богдан Бастюк – не дуже знаний письменник. Але – справжній. Письменників такого рівня небагато в Україні. А те, що його творчість мало знали, це, радше, не вина письменника, скільки вина читаючої публіки.

Не скажу, що добре знав Бастюка. Іноді наші шляхи перетиналися. Ми були різними людьми. Не завжди один одного розуміли. Але я ставився з повагою до нього. І, сподіваюся, він так само ставився до мене.

До речі, в Б. Бастюка є такий вірш:

         На серці не розпогодиться,

         Коли у єдину мить

         Зі мною усі погодяться.

         Це – ілюзорний ритм.

         Бо не бере все жниво

         Махом одна коса.

         Бо не луна миттєво

         Грім попід небеса.

         І не співає хором

         Птаство, не дмуть вітри.

         Бо не усі – угору,

         Дехто, ззаваж, – з гори.

         Не одночасно сходить

         Сіяне, хоч-не-хоч,

         І не під «раз-два» ходить

         По черепиці дощ.

Богдан Бастюк народився в селі Мишковичі неподалік Тернополя. Хтось каже, що це галицьке село, хтось – подільське. Як на мене, то є пограниччя Галичини й Поділля. З цього села був батько письменника, який працював тут вчителем. Звідси був і його дід. Напевно, й інші предки. Майже все життя прожив Б. Бастюк у Мишковичах. Тут він і знайшов свій спочинок.

Письменник мав за плечима чималий життєвий досвід: студент Львівського сільськогосподарського інституту, інженер у колгоспі, журналіст, фермер, голова Тернопільської Спілки письменників… Автор численних поетичних творів. Деякі з них стали піснями. Правда, Бастюк віддавав перевагу не стільки серйозним творам, скільки гумористичним. Майже щороку виходили його книжечки-метелики з віршами-сміховинками, які користувалися популярністю.

Та все ж, видається мені, не це в його творчості було головним. Письменник хотів написати сагу-трилогію про своє село. Навіть назву придумав – «Пасинки Європи». Промовиста назва. І актуальна. Бо хіба ми не пасинки Європи? Як герої творів цієї саги.

Перша частина трилогії – «Сопигора». Сопигора – це, власне, Бастюкові Мишковичі. Коли автор подарував мені цю книжку, я довго не звертав на неї уваги. Можливо, через її непримітний вигляд. Але коли взяв до рук і почав читати – то не міг відірватися.

Якби мені дали завдання охарактеризувати цей твір однією фразою, я б сказав: «Спокійна правда». Правда простого українського дядька-селянина, який «вріс» у свою землю, який навіть на трагічні події дивиться зі стоїчним спокоєм. У погляді якого на світ є й ліризм, і незлобливий гумор. І який намагається, попри зміну влад, режимів, залишатися самим собою, зберігати гідність – як би то важко не було.

У «Сопигорі» розповідається про події між Першою і Другою світовими війнами, коли відійшов у минуле світ відносно толерантної до українців Австрійської імперії і настав світ Другої Речі Посполитої, яка «пацифікувала» й полонізувала українців. Цю окупація змінила радянська окупація «золотого вересня» 1939 р. – ще більш цинічна і жорстокіша.

Друга частина трилогії – «Війна у війні». Назва говорить за себе – це книга про Другу світову війну. Не думайте, що в ній є ідеалізація УПА (хоча автор з «упівського регіону»). Немає там упередження до німців, совітів, євреїв, поляків… Не ідеалізує автор і своїх земляків. Просто описує, «як то воно було». Наприкінці твору звучать такі міркування: «Мудріші» й «цивілізованіщі» сусіди, від москаля до німця, наввипередки заповзялися нести сюди культуру, цивілізованість, нові схеми побудови світу, світле майбутнє і так далі… Питається: якщо ви такі мудрі, культурні та цивілізовані, то чому по-свинячому зазіхаєте на чужі землі, а по-вовчому – на життя й спокій народу, якому ці території споконвіків належать? Чи не логічніше було б збудувати рай земний у себе вдома?..» І чи не набувають в сьогоднішніх умовах ці міркування особливої ваги?

Наскільки мені відомо, Богдан Бастюк написав і третю частину «Пасинків Європи». Деякі з його колег читали цей рукопис. Вони говорили мені, що ця третя частина, яка розповідає про післявоєнне життя, ще сильніша, ніж дві попередні. Можливо, це так. Адже перші дві частини писалися зі слів батьків і старших людей, а третя описувала події, свідком яких був сам автор. На жаль, смерть стала на заваді виданню цієї книги.

Лишається лише сподіватися, що знайдуться люди, які зуміють видати цю книгу. А ще краще – якби всі три частини «Пасинків Європи» вийшли б під однією обкладинкою. Це був би найкращий пам’ятник Богдану Бастюку– сину своєї землі, письменнику і просто добрій людині.