У війні дуже важливо знати – за що воюєш, проти кого і яку війну ведеш.

Позачергове послання Президента України від 27-го листопада 2014 року до новообраного Парламенту залишило більше запитань, ніж відповідей.

На моє глибоке переконання, під час війни такі послання потрібно робити шляхом серйозного публічного аналізу, масштабних узагальнень та висновків на перспективу, які би дозволяли українській громаді адекватно оцінювати ситуацію і добре орієнтуватись в майбутньому.

Давайте подивимося на зміст Послання Президента щодо війни в Україні.

Вперше в офіційній владній риториці зроблено не тільки публічне визнання війни, яка продовжується безвідносно до оголошеного перемир'я, але і сформулювана мета війни (за незалежність) і дана назва цієї війни – "Вітчизняна війна 2014 року за незалежність України".

Вперше офіційно і публічно сказано про те, що ця війна буде довгою і навіть встановлення миру не означатиме зникнення загрози, яка "проглядається на дуже далекосяжну історичну перспективу і постійно потребуватиме великих зусиль та колосальних ресурсів".

В Посланні згадується антитерористична операція (АТО), і ні слова не сказано ані про її продовження, ані про її завершення, ані про те, що такої довгої антитерористичної операції просто не буває, і що потрібно якось пов'язати АТО з Вітчизняною війною 2914 року за незалежність України. АТО це частина цієї війни чи це і є ця війна?

Тобто в Посланні Президента відсутнє як визначення статусу ситуації в країні, що воює, так і відсутній заклик до Парламенту унормувати цей статус. Тобто, яким би не був цей статус (військовий стан, надзвичайний стан, продовження АТО і т.д), він має бути законодавчо унормований.

Водночас в Посланні Президента не дано визначення ворога, не сформульована суть та мета війни, не окреслені стратегії незбройного ведення війни, не зроблений заклик до мобілізації всієї української громади на війну в усіх її проявах.

Отже хто ворог України? Яку війну веде Україна? Яка суть та мета цієї віни? Які шляхи цієї війни – торовані і неторовані?

Ворог України

Чотири рази в тексті Послання вживається слово "ворог", але хто цей ворог Президент нам не говорить. Прості заперечення щодо цього типу – "та всі ми знаємо хто цей ворог", – тут не спрацюють. Війна це надто серйозна справа, щоб ворога визначати шляхом натяків та побічних виразів, як це робить Президент.

Хто ворог України?

Ворогом України є путінський режим, а не Росія як така і не російський народ загалом. Навіть та велика частина російського народу, яка підтримує сьогодні Путіна, не є ворогом України, якщо вона лише спостерігає за війною по російському телебачення, а не їде у вигляді найманців захищати Новоросію.

Настрої російського народу, який сьогодні підтримує Путіна у його війні проти України, швидкозмінні – сьогодні вони кричать "Крым наш!" і "Даешь Новороссию!", а завтра так само заперечуватимуть сам факт своєї підтримки Путіна.

Наші вороги – не росіяни, а імперці-путінці, які не тільки повірили Путіну, але які приїхали на територію України здійснювати сепарацію, окупацію і анексію її території.

Вороги України це ті, хто зі зброєю в руках воює на території України. Вороги України це ті, хто продовжує публічно закликати до створення Новоросії на сепарованій українській території. Вороги України це ті, хто на території України продовжує закликати Путіна про допомогу та захист від законно обраної української влади. Вороги України це ті, хто продовжує брехати в ЗМІ про відсутність російської військової техніки, російської зброї та озброєних російських військових, що незаконно проникли на українську територію з території Росії. Вороги України – не тільки абстрактні корупціонери, про яких каже Президент у Посланні, а дуже конкретні українські олігархи, бізнес яких залежить від Росії. Вороги України це власне ті, на кого розповсюджені санкції країн світу, що підтримують Україну.

Зокрема ворогами України стають також і ті росіяни, хто спостерігає незаконне проникнення техніки, зброї і військових з території Росії, але не блокує ці колони, не фіксує і не розголошує ці факти.

Потрібно, щоб кожен росіянин знав – якщо ти бачиш військовий злочин і мовчиш та закриваєш на це очі, то ти співучасник злочину, а отже – ворог України.

Традиційно було так – ворог це той, з ким воюють і кого намагаються знищити. З ворогом переговорів не ведуть. Якщо потрібно вести діалог з ворожою владою, це можна робити через посередників, яким довіряють обидві воюючі сторони.

Нинішній постмодерністський світ диктує лицемірні умови війни.

Якщо Путін публічно заявляє, що він нібито не воює, то це значить, що він не воює в публічному дискурсі прямо. А військова техніка, зброя і російські військові, яких нібито в Україні нема, потрапляють в Україну самі по собі, без контролю глави Росії. Саме про це говорить Путін. Він теж користується щодо війни натяками, як і наш Президент.

Коли ми погоджуємося не просто вірити, а навіть робити вигляд, що віримо в усю цю маячню, ми діємо на боці ворога.

Потрібно закінчувати з усіма цими постмодерністськими натяками, недомовками, лицемірством і множинністю істини.

Постмодернізм та війна – речі несумісні. Постмодерністській толерантності – не місце на війні.

Коли в ім'я постмодерністської множинності істини, Україна почне толерувати наших постмодерністських ворогів, настане смерть країні.

Найбільшим ворогом України є персонально Президент Росії Володимир Володимирович Путін. Будь-які виправдання контактів з ним з боку українського Президента чи інших офіційних осіб не виглядають переконливо.

Мета війни України проти Росії – знищити путінський режим, зруйнувати систему імперського антиукраїнського зомбування, закласти умови неможливості існування етноциду, ідентоциду та геноциду українців в Росії, замість олігархічної залежності України від Росії закласти умови розвитку українського середнього класу і українського солідарного суспільства, подолати глобальну корупцію в Україні, промоутером якої виступає Росії.

Отже, якщо Президент назвав війну війною, він має назвати ворога ворогом. Тільки після цього, можна буде вирішувати, що нам робити з ворогом – миритися чи воювати.

Що таке вітчизняна війна?

Війну в Україні в Посланні Президента було названо Вітчизняною війною за незалежність. В українській Вікіпедії дається перелік найбільш відомих воєн, які називалися свого часу вітчизняними.

Вітчизняна війна – корейська назва японсько-корейської війни 1592 – 1597 років. Вітчизняна війна – російська назва франко-російської війни 1812 року. Друга Вітчизняна війна – російська назва Першої світової війни у 1914 – 1918 роках. Велика Вітчизняна війна – радянська назва німецько-радянської війни 1941 – 1945 років. Вітчизняна визвольна війна – північнокорейська назва Корейської війни 1950 – 1953 років. Вітчизняна війна – хорватська назва Війни Хорватії за незалежність 1991 – 1995 років.

Найцікавіше, що в Росії досі німецько-радянську війну 1941-1945 року як вирішальну частину Другої світової війни називають Великою Вітчизняною війною. В такому збереженні назви є свої причини. Спроба привласнити перемогу у Другій світовій війні, видавши її за винятково вітчизняне (російське) досягнення, виглядає сумнівно і навіть по-ідіотськи, якщо враховувати, що вітчизни СРСР більше немає, а Росія не є тією вітчизною, яка воювала в тій війні з Німеччиною ні за територією, ні за ідеологією. Спроба оминути необхідність пояснювати, на якому боці воював СРСР у Другій світовій війні до червня 1941 року, змушує згадати, що воював СРСР тоді разом з Німеччиною, і така війна не була ані вітчизняною, ані визвольною, вона була загарбницькою.

Отже, не завжди війна, що називається вітчизняною, є справді такою.

Називаючи війну 2014-го року в Україні вітчизняною війною за незалежність, ми повинні розуміти і ті проблеми, з якими ми стикаємося.

Крим Україна втратила в результаті військової спецоперації Росії, в якій брали участь російські військові сили з утрудненою ідентифікацією їх приналежності, та референдуму, легітимність якого є суперечливою і небездоганною.

Власне війна формально виникає вже після приєднання Криму до Росії як внутрішня громадянська війна на Донбасі. Звичайно підготовка, ініціація та подальша підтримка російськими спецслужбами терористично-сепаратистських дій на Донбасі є доволі очевидними, але вони так само є утрудненими для ідентифікації.

Вітчизняною війна називаються тоді, коли: 1) явно є зовнішній загарбник; 2) цей загарбник здійснює відкрите вторгнення; 3) проти такого вторгнення виступає весь народ країни, що зазнала вторгнення (вся вітчизна).

У війні на Донбасі Росія здійснює інформаційну обробку свідомості російськомовних українців, власне відкрите вторгнення (за винятком однієї спроби в серпні 2014 року) відсутнє, зброя і техніка проникають з Росії в Україну приховано, а представники ДНР і ЛНР теж мають повне право називати цю війну вітчизняною, оскільки вони воюють за свої вітчизни.

Війною за незалежність називається війна, коли вся країна (як правило, колонія) намагається отримати незалежність від іншої країни (як правило, метрополії).

У війні на Донбасі ДНР і ЛНР теж вважають цю війну війною за незалежність від України. В той же час Україна може вважати це війною за незалежність, розглядаючи ДНР і ЛНР як ціну за отримання незалежності.

Відтак це гібридна війна гібридної вітчизни за гібридну незалежність.

Таке визначення нікому не подобається, але воно найбільш точне з точки зору старих уявлень.

Нинішня війна це не зовсім війна держав, як це може здатися нам, виходячи зі старих уявлень. Нинішня війна це війна громадянських суспільств Росії та України, які держава дуже слабко намагається орієнтувати та організовувати, бо вони самі орієнтуються і організуються.

Отже не вітчизна-держава воює, а вітчизна-суспільство воює в цій війні.

Найбільш точне визначення з точки зору нових уявлень – мережева війна українських громад за розподілену складну ідентичність. Це суть війни.

Тобто це війна, де мають загинути унітарні ідентичності старого світу і народитися нові ідентичності Нового Світу. Це війна, де створюється нова Вітчизна України.

Якщо ми хочемо якось назвати цю війну, ми маємо зрозуміти її суть. А це розуміння непросте. Це розуміння точно не далось Президенту і його консультантам. І це проблема. Бо у війні, суті якої не розумієш, виграти неможливо.

Які війни веде Україна?

Щоб війна в Україні стала вітчизняною, для цього необхідні зовсім інші дії нашої нової революційної влади Президента та Парламенту. Ці дії не мають покладатися на стихійну мілітаризацію, як про це сказано в Посланні – "Неминучою є певна мілітаризація суспільства в здорових межах".

Україні потрібна не мілітаризація, а всезагальна мобілізація. Що це має бути за мобілізація?

Як сказано в Посланні Президента, Україна веде збройну, економічну та інформаційну війну: "...економічна агресія, мета якої – не просто послабити Україну, а максимально вичавити нас, виснажити Україну – аж до повного знесилення. Сіяти ж на цьому ґрунті зневіру, депресію, розбрат, хаос у головах – то вже завдання сучасних послідовників Геббельса, мобілізованих на інформаційну війну проти України."

Якщо щодо збройної війни у нас укладені Мінські угоди – Мінський Протокол та Мінський Меморандум, – що описують ситуацію досягнення миру в збройному конфлікті, то відносно економічної та інформаційної війни у нас жодних угод з Росією нема, і жодних публічних стратегій української влади також нема.

В Україні досі не сформульовано стратегію економічної війни та стратегію інформаційної війни. Ці війни ведуться партизанським чином, волонтерами, епізодично навіть Урядом та Президентом. Але системної економічної та системної інформаційної війни проти путінського режиму в Україні досі нема.

В Україні потрібна мобілізація української громади на економічну та інформаційну війну.

Економічна війна проти Росії в Україні ведеться поки що Урядом. Вона ведеться несистемно, епізодично, суперечливо. Нам потрібна публічна стратегія економічної війни – політика державних санкцій України щодо Росії, політика для приватного україно-російського бізнесу, політика громадянських економічних відносин. Цієї стратегії українці очікують саме від Президента, оскільки це його компетенція.

Інформаційна війна проти Росії в Україні ведеться поки що різними державними інститутами, громадськими організаціями і громадськими активістами. Це неспівмірні з Росією затрати ресурсів. Україні потрібен свій телеканал закордонного мовлення. Взагалі такий канал є, але його розвиток практично заморожено. Україні потрібна чітка стратегія інформаційної війни. Можливо нам потрібне навіть міністерство контрпропаганди.

В ідейному плані війна Росії є війною за імперію, за фундаменталістське православ'я, за великодержавне євразійство, за культуртрегерський "русский мир", за архаїзацію Росії.

Україна повинна протиставити цьому інші цінності – індивідуальну свободу з опорою на громадські мережі, вільний вибір релігій, етнічних ідентичностей та мов, ідею Європейського Поясу Безпеки, соціальні та технологічні інновації.

Хочу наголосити головну думку – розуміння мети війни, ворога війни, суті війни, шляхів та способів війни – це вже половина перемоги.

Це розуміння необхідне не для абстрактного розумування, а саме для ефективності ведення війни.