Про одного з "кіборгів", патріота і воїна Святослава Горбенка, який загинув у донецькому аеропорту, ми вже писали. Матеріал стосувався того прикрого факту, що навіть після смерті героя держава не визнає заслуги солдата-добровольця, який поліг, захищаючи Україну. Батьки вже другий місяць намагаються відновити справедливість - отримати статус учасника бойових для загиблого сина, але марно. Це показовий приклад в контексті проблеми щодо дотримання прав сімей загиблих учасників-добровольців в АТО. Сподіваємося, що законодавців врегулюють це питання якнайшвидше.

Зараз же до вашої уваги розповідь про Святослава зі слів друзів та бойових товаришів, колег та рідних. Текст підготувала Каріна Дорошенко, аспірантка Інституту філології, закладу, де навчався хлопець. 

У квітні 2014 року на третій курс японської філології перевівся ніби звичайний студент - Святослав Горбенко. Що спонукало хлопця полишити рідний університет Харкова наприкінці навчального року стало відомо згодом. У свої 19 Святослав чітко розумів силу ідеї та відповідальності, адже було з кого брати приклад.

У хлопця текла кров Воїна. Батько Святослава згадує: “Святко пишався своїм дідом, моїм батьком Олександром Петровичем Могильним, який пройшов дві війни: з гітлерівською Німеччиною і з тою Японією, мову і культуру якої потім з любов’ю вивчав мій син - його онук. Польські ж і литовські наші предки служили в королівських військах у часи Хмельниччини, і наш рід дивним чином об’єднав нащадків колишніх супротивників. Тому в домі нашому завжди з любов’ю та пошаною ставилися і до українського козацтва, і до польського, і литовського лицарства. Ми не розділяли їх, як не можна розділити предків. І Святко виховувався у традиції пошани до всіх трьох народів, кров яких текла в його жилах”.

З початком Революції Гідності необхідність захисту своїх поглядів, усієї країни приходить і в родину Горбенків. Батько - Сергій Олександрович - стає лікарем Майдану в Києві з початку перших кривавих сутичок, а Святослав вступає до лав Самооборони нечисельного Харківського Майдану, за що хлопця переслідували злочинні харківські провладні (на той час) формування. Щоби убезпечити сина, бо ж того не збиралася робити тогочасна міліція, батько переводить Святослава навчатися до Києва. Тепер уже, як пише Сергій Горбенко, “він став київським студентом, куди, вочевидь, скеровувала його доля”.

Святослав мав неабияку пам’ять, любив історію, знав іноземні мови (вільно володів англійською, розмовляв французькою, осягав японську і читав польскою). Шкільні олімпіади ще з часів навчання в Полтавському ліцеї, а далі ЗНО на 200 балів відкривали хлопцеві дорогу в КНУ ім. Шевченка, Києво-Могилянську академію, але через вік (по закінченню школи Святославу було лише 15) було обрано університети, ближчі до дому (Горбенки жили тоді в Полтаві). Так Святослав починає вивчати японську та англійську філологію в університеті ім. Сковороди, а паралельно, на заочному відділенні, навчається на історичному факультеті університету ім. Каразина. На третьому році навчання хлопець вступає ще й на військову кафедру Харківського танкового училища. Влітку цього року ще встиг скласти іспити й отримати подання на звання молодшого лейтенанта. Погони отримати не встиг. Пішов добровольцем на військові навчання, а далі - на фронт.

Зі спогадів батька: “Я не кажу, що він помилився, що пішов у бій за святу справу, але дуже жалкую, що він пішов тоді, 17 серпня, таємно, не поговоривши зі мною і мамою, залишивши лише листа. Я чекав його в Києві 18 серпня, але він опинився у військовому навчальному центрі “Десна”, куди записався як доброволець до ДУКу ПС. Ми пережили страшні три тижні невідомості і пошуків, адже звідти він уже не міг нам зателефонувати. За допомогою друзів я знайшов його лишень 9 вересня 2014 р., саме перед відправкою на фронт, у тій же “Десні”. Це була незабутня, наша остання, зустріч з ним живим, наша незабутня розмова.”

Саме на “Десні” викристалізовувалося поняття дружби. Між навчанням військовій справі, тренуванням на полігонах, були і хвилини дозвілля. Одна з бійців чоти, дівчина з позивним Северина, згадує серпневі будні на базі: “У нас там така забавка була: гуляти з солдатами в регбі. Команда наших і команда солдатиків. А вони всі такі метр і трошки, малі такі, а наші здорові, міцні. Ну і Скельд (позивний Святослава – прим.авт) же такий високий, красень. І ці малі, шустрі, бігають під ногами туди-сюди, кидають м’яч, виграють. І от маленький солдатик, хрущик, якого ще треба пошукати, підбігає до Скельда позаду, схопив його і кричить: “Дивіться, якого я тримаю”. Справді ж був, ніби скеля.”

12 вересня вкотре їхала машина в АТО з новими бійцями, серед яких були Штандарт, Гал, - побратими, яких, Святослав не міг відпустити самих, відчував обов’язок їхати на війну разом, як тоді батько не вмовляв. “Ми були разом тут, будемо разом і там. І втім, не думай, що мене до війни де-небудь підготували би краще. Тут добре навчають, та і побратимів таких справжніх, як тут, вже не буде”, - так сказав Святослав батькові перед від’їздом. “І я відпустив його, - згадує батько, - і знявши з шиї іконку з хрестом, які носив мій дід під час війни, а я на Майдані, повісив йому на шию і благословив.”

Коли машина, що мала їхати в АТО, була вже на старті, Северина, яка залищалася на базі, згадує: “Ми стоїмо, і я така щаслива, що їх побачила, що можу хлопців провести. І перше, що зробив Скельд, підбіг до мене, взяв на руки і почав кружляти… А потім хлопці вже сідають в автобуси, попрощалися. Підходить до мене Штандарт (побратим Скельда - прим. авт.), кладе в руку патрон. А Скельд підбігає і  кладе мені свій у руку. І я стою з двома патронами, а в мене сльози на очах, а я не смію плакати…”

Скельд на "Десні"

Про життя під час війни вдалося дізнатися, поспілкувавшись з побратимами Святослава, які перебували на ротації. Вони визнають, що батькам у 18-20-річному віці складно сказати про свій вибір, свій обов’язок перед собою і країною, яку їдеш захищати. Але, за словами молодих воїнів, у гарячі точки з військових баз збирають лише добровольців. Силою не тягнуть. Лише якщо є усвідомлення небезпеки і дозволяє підготовка. Скельд володів цими якостями.

Про гарячу ситуацію 3 жовтня вдалося дізнатися від кількох побратимів - кіборгів, як тепер їх іменують.

“Нас спочатку штурмували в старій частині терміналу, але ми зачистили будівлю, закидали димами, гранатами, - розповідає Штандарт, - та поранених багато було. Скельд допомагав переносити поранених. Ми з хлопцями прикривали, щоб вони з 300-тими пройшли”

Чуб, який брав участь ще у звільненні Слов’янська, а після аеропорту потрапив до лікарні на півроку з травмованою ногою, згадує: “Прибігли і кажуть, що є поранений на другому поверсі. Питають, чи є санітар? Я - не санітар, але трохи щось бачив, знаю. Побігли подивитися. Там чоловік, якого теж добряче зачепило і рухатися не може. Пізніше виявилося, що переломано таз.

Ми зі Скельдом його на ноші поклали і почали спускати з другого поверху. І саме в кут вікна танк влучив. Ми вже завернули, а вибух конкретний, думаю в арку вікна. Хвилею накриває. Я розвертаюсь, а під Скельдом вже калюжа крові... Це секунда. Я розвертаю його тіло, його, ще живого, знімаю арафатку, а там сонна артерія пошкоджена уламками міни. Я починаю запихати серветкам. У цей час прибігає Кобра і Бара. Бара джугутує руку, бо рука розпанахана досить глибоко теж була, а Кобра за сонну артерію береться, намагається зупинити кров, засипаємо целокс. У Скельда ще якийсь слабенький пульс був. Ми намагаємось врятувати, але видно, що вже все... Навіть якби якось зупинили кров, потім під крапельниці, то це ж бій, ніхто б не вивіз пораненого з-під обстрілів. Години три-чотири він би не витримав ні в якому разі, тому, можливо, навіть добре, що він швидко відійшов, а не мучився. Йому потрібна була вже кваліфікована медична допомога і, як мінімум, одразу шпиталь. а в нас у розбитій санчастині максимум крапельницю і пару уколів можна зробити було. Боролися за життя, дихальні шляхи намагалися звільнити, бо вже горлом кров ішла, але три хвилини максимум і не стало нашого брата… 

Скельд був християнином, а немає більшої честі, ніж віддати життя за ближнього свого. Він у прямому сенсі віддав життя за ближнього.”

Побратим з позивним Гал згадує миті прощання: “Тіло завезли на базу в Дніпрі. Капелан відправив панахиду. Дали залп. Підходиш попрощатися, нахиляєшся до вже холодного тіла побратима і намагаєшся зігріти руку об ствол автомата…”

Народившись 26 грудня 1994 Святослав Горбенко загинув на 19 році життя при захисті Донецького аеропорту. Тіло героя поховано на Берковецькому кладовищі.

На похороні промовили слова, які втішають і тримають тепер рідних: батька, матір і старшу сестричку: “Зараз на небі збираються душі наших предків, наших героїв, видатних українців ще з Русі, лицарів, козаків, Героїв ОУН-УПА і Небесної сотні, героїв, що загинули в АТО, всі вони об’єднуються і стають щитом для нашої України – небесним полком, що береже нас і допомогає захищати нашу землю. І Святослав приєднався до них. Бо Бог потребує чистих воїнів”

Вічна пам’ять Героям!