Отримавши моральну підтримку глав держав СНД, вже 3 січня 1992 року ми зробили перший гігантський крок на шляху реалізації наших планів. У цей день перша група українських офіцерів і генералів склала присягу на вірність Україні. Підготовка узгодженого тексту присяги на вірність Україні зайняла в нас декілька місяців перед тим, як ці пропозиції було внесено на розгляд парламентської комісії.

Отже, присяга не була поспішно підготовленим документом, створеним лише для одного випадку, вона ретельно обговорювалась і редагувалась протягом тривалого часу, і містила у собі думки, узяті з різних історичних документів.

6-го грудня 1991року, В. Дурдинець, який очолював Комісію Верховної ради України з питань оборони і національної безпеки, вже стояв перед парламентськими депутатами і зачитував проект присяги. Короткий, але ефективний, остаточний текст присяги був затверджений і я визначив для себе, що маємо в руках надважливий політичний і юридично-правовий инструмент переходу до практичних дій з розформування величезного радянського військового угруповання на території України.

Нещодавно повернувшись з переговорів у Москві, я взяв участь у цій парламентській сесії і уважно слухав, як текст присяги обговорювався депутатами. Коли В. Дурдинець зачитав остаточну редакцію присяги, я записав її текст, та запропонувався першим її прийняти без будь-якої затримки просто у парламентській залі.

Голова Верховної Ради І. Плющ погодився, що це було б відповідним символічним кроком. Згадую, як я покинув ложу уряду і наблизився до подіуму з текстом присяги, саме як я її записав. Не було вжито ніяких офіційних церемоній, не було офіційних бланків, у той час не було навіть телевізійних камер у залі парламенту, щоб записати цю подію для історії.

Старанно переписавши присягу, я підписав моє ім'я і поставив “номер один” на цьому документі, першому з тисяч інших, які ми почали оформлювати вже з початком січня. Я бачив це як одноразову подію тоді у грудні 1991 року, але яка набагато років мала кардинально змінити ситуацію щодо приналежності великого загалу підготовлених офіцерів і безсумнівно зайняти важливе місце в нашій історії.

Під захопленими поглядами депутатів я, несподівано для себе, приклав руку до серця і зачитав текст: “Я, Констянтин Морозов, вступаючи на військову службу, урочисто клянусь народу України завжди бути вірним і відданим йому, сумлінно і чесно виконувати мої військові обов'язки і накази моїх командирів, неухильно дотримуватися Конституції і Законів України, охороняти державні і військові таємниці.

Я клянусь захищати Українську державу і твердо стояти за її свободу і незалежність.

Я клянусь, ніколи не зрадити народ України”.

Відразу ж зала вибухнула оплесками та криками привітання нас усіх з цією подією. У ту емоційну хвилину я згадую обійми і рукостискання з усіх боків, як депутати вітали мене і один одного зі здійсненням цього гігантського кроку до утвердження нашої самостійності.

Після повернення до ложі уряду, я отримав багато особистих привітань від депутатів, які підходили, сідали поруч, вітали і тепло обіймали мене. Один з депутатів, М. Косів, не міг не знати що присягу буде схвалено саме в той день, але, думав я, як він міг дізнатися, що я складатиму її у сесійній залі. Він підійшов до мене з великим букетом квітів і щиро поздоровив з цією подією. І.Плющ, звернувши увагу на те, що відбувається в урядовій ложі, висловився на його адресу: “Це ви добре зробили”. При цьому, депутати знову піднялися та відновили свої оплески, що мною сприймалося як однозначну єдність парламентарів в оцінках державного значення події.

6-го Грудня, день, коли парламентом було затверджено текст присяги і відбулася перша клятва у вірності моїй незалежній Батьківщині, прийнято Закони України Про оборону та Про Збройні сили України, був призначений національним святом: Днем Збройних сил України. Цей день я не забуду ніколи.

Задовго до нього, 18 серпня 1963 року, коли я ще був новачком у збройних силах, я присягав на вірність радянському союзу. У той час я був дуже молодий і чутливий, і хоча я тоді дуже серйозно ставився до моєї присяги, зараз, у зрілому віці, я відчував, що присяга захищати незалежну Україну була для мене більш конкретною і мала набагато більшого значення.

Можливо, саме тому, що зараз я був старше, або тому, що мені довелося багато боротися за законне право скласти цю присягу, а може й тому, що, хоча вона була дуже молодою країною (їй не було ще й тижня), Україна мала відчутну реальність – глибоку підтримку громадян. Це не було тою абстракцією, яка широко і різноманітно пропагувалась в радянському союзі.

Також, цілком можливо, що моя реакція була пов`язана із відповідальністю, яку я відчував щодо моєї посади, а може я відчував на собі емоційний вплив від факту, що мені довелося першим скласти цю присягу. У той час, я був глибоко поглинутий думками про подальший розвиток збройних сил незалежної України.

Я пишаюся тим, що мені довелося першим в українській армії присягнути незалежній Україні. Усі військовослужбовці повинні пишатися їхнім мужнім рішенням принести клятву на вірність людям їхньої Батьківщини. Приймання присяги важливе не тільки з юридичної точки зору, чи в знак вірності офіцера до конкретної держави, а також з точки зору моралі.

Цей факт накладає моральну і громадянську відповідальність на тих, хто приймає присягу, пов'язуючи їх із людьми, яких вони поклялися захищати. Формальний обов'язок захисту держави наголошено у законодавстві тих держав, які вимагають, щоб усі молоді люди, навіть у мирні часи, пройшли обов`язкову службу в армії. Крім того, присяга додає важливу моральну складову до формальних обов'язків військовослужбовця, підкреслюючи його відповідальне ставлення до служби своєму народові і підкореність наказам тих, кому доручена оборона країни.

Обрання Україною процедури складання присяги, як критерію лояльності офіцерів до її народу, уряду і держави, було єдино правильним і своєчасним заходом у плані воєнного будівництва і цілого державотворення.

Аргументи про те, що військову присягу можна дати лише один раз у своєму житті, тобто, що присяга радянському союзу автоматично виключала право присягати Україні, не переконали мене ані у той час, ані тепер, коли я пересвідчився у її необхідності. Після розпаду СРСР, Україна забезпечила законність права її громадян скласти військову присягу на вірність їхній Батьківщині.

Я визнав, що на початку моєї військової служби я присягав служити народу радянського союзу, але, після отримання Україною її незалежності, радянський союз навіки припинив своє існування.

Це дало мені повне моральне право у відповідності до її законів дати присягу народові України. Але, незважаючи на мою точку зору, моральна дилема поставлена раптовим створенням нової незалежної політичної сутності України, породила нападки з боку її недоброзичливців.

Вже сьомого грудня і протягом деякого часу після цього, кимось розповсюджувалися чутки, що генерал К.Морозов, новий міністр оборони України, відрікся від своєї радянської вітчизни після принесення присяги на вірність іншій державі. Я був настільки зайнятий моїми новими обов'язками, що навіть не встиг приділити великої уваги цій критиці.

Я відчував, що моє рішення було особисто принциповим і політично виправданим. Крім того, хоча це не могло вирішити усіх наших проблем, впровадження інституту військової присяги давало нам важливу інформацію про те, що військовослужбовці відчували по відношенню до незалежної України, тому ми ставали у набагато вигіднішу позицію з контролю військових частин, дислокованих на нашій території і закладення основ для створення армії України.

Планування матеріально-технічного забезпечення здійснення цієї військової присяги військовими в Україні, представляло собою основний напрямок нашої роботи у тому грудні. Незабаром після того, як парламент затвердив офіційний текст присяги, ми зустрілися з представниками армійського командування країни, і сказали їм, щоб вони почали підготовку офіцерів до прийняття присяги вже від 3 січня 1992 року.

Під час цього періоду ми покладалися на ентузіазм добровольців, які вважали сильним моральним обов'язком взяти участь у цьому історичному процесі і які були готові взяти на себе повну особисту відповідальність за своє рішення. Нас не дивувало те, що офіцерський корпус мав цілий спектр думок щодо приведення до присяги. Офіцери і прапорщики, які підтримували незалежність України і однозначно розцінювали цю нову державу як свою Батьківщину, з нетерпінням чекали цієї можливості. Вони намагалися бути корисними, допомагаючи нам визначити, як краще провести цю процедуру у різних частинах.

Була й інша категорія офіцерів, лояльна по відношенню до держави і народу України і готова дати присягу Україні, але вони хотіли бути впевнені, що позиція незалежної України була стабільною, та мала законні підстави. Вони не мали чіткого розуміння щодо структури чи установи, яка була б здатна вирішити питання про право України створити свою армію, але для власного заспокоєння, загалом, вважали, що це рішення було в межах компетенції СНД.

Ця група стверджувала, що вони відчували б себе повністю захищеними, тільки якщо дії України були б затвердженими в рамках цього політичного форуму. Таке рішення за пропозиції України відбулося. Міністерство оборони наполегливо працювало, щоб створити відповідні юридичні основи для реалізації цього елементу оборонної політики України, і ми були постійно залучені в переговори з військовою владою в Москві. У цьому плані можна позитивно оцінити роль СНД, принаймні у той час.

Існувала ще й третя група. Приблизно п'ятнадцять відсотків офіцерів і призовників, дислокованих на українській території відмовилися прийняти присягу на вірність, і висловили бажання повернутися для своїх республік. Починаючи з січня і по березень, ці офіцери та призовники були поступово відправлені до їхніх республік, в значній мірі, за рахунок міноборони. Ця подія була нашим великим досягненням за участю більше 10,000 офіцерських сімей.

Мирно і методично організовуючи їхній переїзд, ми надали цим військовослужбовцям максимальну допомогу, чим не тільки створили прецедент для наслідування іншими країнами СНД, а й нейтралізували будь-яку негативну пропаганду з боку Москви й офіцерів, що не підтримували нашої боротьби. Як з'ясувалося, наша стратегія спрацювала блискуче.

Але опозиція з російського боку не вгамовувалася. Центральна військова влада продовжувала наголошувати, що збройні сили радянського союзу і їхнє майно не можуть бути розділеними. Вони поставили численні перешкоди на нашому шляху. Військові органи управління в Москві, як і раніше, підтримували прямі контакти з військовими частинами, в яких багато офіцерів не хотіли присягати на вірність Україні або в яких командир мав антиукраїнську позицію. Це дозволяло Москві уважно стежити за подіями в Україні і вчасно надавати допомогу командирам, які були проти приведення до присяги.

Відомі діячі Росії при цьому часто відігравали менш помітну роль. Під час спроби державного перевороту в Москві, наприклад, маршал Є. Шапошников і генерал П. Грачов ідентифікували себе з демократичними силами в Росії, підтримуючи Б. Єльцина. Вони, а також багато інших російських демократів, отримали визнання і повагу більшості українців.

Тепер, тим не менш, вони повинні були захищати національні інтереси Росії і задовольняти політиків, у тому числі й тих, чиї позиції були далекі від демократичних. Намагаючись зберегти ідею радянського союзу, або створити нове об’єднання під домінуванням Росії і Є. Шапошников, і П. Грачов, певною мірою, представляли давні традиції імперських амбіцій.