MENU

«Я травмований дитинством і серіалами про бандитів», - українець в Індонезії

6542 1

- Mister! Mister! Foto Foto!

Їх було четверо.

Вони підбігли до мене і попросили зробити фото. Старшокласники з не надто успішних сімей. Я ніколи не відмовляю, якщо просять сфотографуватися разом, хоч часами це набридає. Але я тут в них у гостях.

Як я почуваюсь серед них? Добре. Вони зробили дві фотографії, помінявшись ролями. Той, що фотографував першим, віддав камеру і став поруч зі мною. Кожен хотів потрапити у такий знаменний кадр. Хлопці виглядали дуже бідно, брудні майки і шорти, чорні руки, невмиті обличчя. Таких навіть тут рідко зустрінеш. У мене в кишені було більше тисячі доларів, я йшов в банк платити рахунки. В момент, коли вони стали занадто близько - я вирішив рукою намацати свій гаманець. І от саме в цей момент - мені стало трохи ніяково і соромно. Саме в цей момент, я подумав про те, наскільки глибоко ця бацила недовіри в нас. Наскільки ми їй даємо волю. Адже це саме тут я тут забуваю ключі від дому в дверях ззовні, або ключі від мотоцикла в самому мотоциклі на центральній вулиці, це тут я не пристібаю шолом і не ховаю гроші в шкарпетки. І тут знову ця підозра.

Я простягаю свій телефон хлопцю і кажу: "на, зроби ще на мій". І знову те саме - мої ж думки мене ж вбивають. Мені врізається в очі ситуація, коли ми йдем зі школи. Вже майже літо. Останній, здається, клас. До нас підходить дядько. Просить подзвонити і показує свій розряджений телефон. Наївна дитина, тобто я, питає, який у дядька оператор і без краплі сумніву у своїх діях киває Єгору - в нього "київстар".

Єгор був моїм хорошим другом у школі, саме за тиждень до цього ми грали у футбол, Єгор поставив мені підкат, я на нього впав, він зламав руку. Цього разу наша дружба дістала новий виток - в додаток до гіпсу він отримав від мене фінгал. Ну, тобто не від мене. Але скоріш таки від мене. Фартовий. А ми побігли дворами за крадієм і не наздогнали. Зато мєнти наздогнали за годину. Взяли його в бобік, а той наклав у штани. От жалко пацана.

Але тут-то, думаю я, чого мені це згадувати? Просто тому, що прошивка міняється зі скрипом тисячі коліщаток мозку. Тому що можна змінити ідеологію, ідеали і цінності, віросповідання і стать. Але не можна стерти пам'ять і все, чого навчили тебе твої ґулі. Я хворий не тому, що тут безпечно, а в нас - ні. Не тому, що тут добрі поліцейські, а в нас - погані. Тут вони взагалі ніякі. Просто я дійсно серйозно травмований. Травмований дитинством і серіалами про бандитів, травмований історіями про крадіїв і злодіїв, травмований суцільними чорними хроніками з усіх засобів масової і немасової пропаганди, травмований спробами обійти безглуздість законності і беззаконня.

Їх було четверо. Троє могло мене тримати, а один - вихопити телефон і гроші і спокійно собі втекти. Їх поліція тут мені не допомогла б. Не можу сказати, що я боявся цього. Просто навіщось про це думав.

Хлопець зробив мені два знімки на мій телефон. В нього від хвилювання трусились руки - тому навіть при денному світлі - обидві розмиті. Вони спробували виглядати на фото серйозно і круто, хоч і плям на їх футболках, як і простоти на обличчі, нікуди не сховаєш як не кривляйся.

Він віддав мені телефон, я ще потис їх брудні руки на прощання і пішов, куди йшов і ззаду лише чув відголос їх радісної та бурхливої ейфорії від події, учасниками якої вони щойно стали. В мене ейфорії не було, я думав далі про свою вишиванку.

Bogdan Logvynenko


Повідомити про помилку - Виділіть орфографічну помилку мишею і натисніть Ctrl + Enter

Сподобався матеріал? Сміливо поділися
ним в соцмережах через ці кнопки

Інші новини по темі


Правила коментування ! »  
Комментарии для сайта Cackle

Новини