В Туреччині щораз посилюється авторитаризм. Останній розвиток подій - одночасний арешт 14 журналістів, включно з редактором популярної щоденної "Заман".

Треба сказати, що до останнього часу Туреччина була благословенна сильними професійними незалежними ЗМІ і, зокрема, щоденними газетами. Я, як іноземний дипломат, якому за обов'язками належало докопуватися до "суті собитій" (як говорить Свирид Опанасович), дуже швидко "докопався", що експертна спільнота Стамбула достатньо заангажована. Натомість журналісти - вільні, об'єктивні, а багато хто з них ще й суперінформований та достатньо глибоко розбирається в темах, про які пише.

Партія справедливості та розвитку Ердогана, яка на перших порах любила апелювати до теми європейських цінностей (усі реформи, які знищили вплив збройних сил, - реального захисника світських устоїв як основи конституційного устрою, пояснювалися тим, що "в Європі військові перебувають під контролем цивільних, а не навпаки"), розібравшись з опозицією (така ж слаба, роз'єднана і невиразна, як наша рік тому), яка не сильно і пручалась, та армією, схоже, взялася за свободу слова.

І справа не в релігійності. Точніше справа не в ісламізмі Ердогана і його партії. Справа в консерватизмі та авторитаризмі, за якими вслід рухається фундаменталізм. 

Працюючи в Туреччині і спостерігаючи за бурхливим політичним романом між Януковичем та Ердоганом, я постійно сумнівався - чи не стануть конфесійні та культурні відмінності спершу перешкодою у відносинах між цими двома політиками, а далі - між Україною і Туреччиною. Сумніви посилювалися тому, що на мою думку обидві країни помітно схилялися до згаданого вище релігійного консерватизму.

Але, як з'ясувалося, православний та ісламський фундаменталізм легко знаходять спільну мову. Просто вони мають спільного небезпечного ворога - ліберальні цінності та їх складову частину - особисті свободи.

Тому непристойний політичний флірт між ісламістом Ердоганом та русськоміровцем Путіним не такий вже і незбагненний.

Для нас проблема полягає в тому, що в ситуації, коли Україна і надалі стане на шлях розвитку суспільства на основі цінностей свободи та індивідуальної гідності, а великий політичний клас прихильників секуляризму в Туреччині не зможе зупинити тріумфальний хід Ердогана та його партії, Україні треба почати моделювати майбутнє, виходячи з того розуміння, що Туреччина буде не стратегічним партнером, а суперником.

Власне до цього вже йде, якщо взяти до уваги загострення у відносинах Туреччини з Європейським Союзом, намагання Ердогана дистанціюватися від США, енергетичні залицяння з Росією.