Україна опинилась на роздоріжжі. Або більш-менш прийнятний мир, або холод і темрява. Або деолігархізація, або дефолт. Або швидкі реформи і саботаж, або повільні реформи і громадянський гнів на Майдані.

Головний вибір для політиків полягає у визначенні того, з ким вони – на боці широкої громади, яка виборювала шанс для України на Майдані, чи на боці відірваної від громади політики, якою вона і була до Майдану-2013-2014.

В політиці свої розклади, свої торги, свої корпоративні інтереси, свої інтриги.

Цей вибір для політиків у нинішній ситуації виглядає як такий, який не можна оминути.

В останній час три важливі процеси це показали наочно – бюджетний процес, безпековий процес та процес реформ.

Найбільшою проблемою в такому процесі стала недовіра – парламентської коаліції до Уряду (проблеми навколо бюджету на пакету законів задля його наповнення), Парламенту в цілому до Президента (закон для розширення повноважень РНБО в першій спробі голосування провалений), і парламентських фракцій всередині коаліції одна до одної (проблеми в прийнятті цілого ряду законів, через що коаліція опинилася під загрозою розколу).

На тлі такої недовіри саме українська громада має виступати арбітром, контролером, миротворцем, постачальником нових ідей і примусом до єдності.

Бюджетний процес

Нинішній бюджетний процес розкриває більшість проблем парламентської коаліції.

Уряд постав перед дилемою – звідки взяти в державний бюджет гроші, які необхідні для підвищення обороноздатності, для реформ, для відновлення зруйнованої економіки, для обслуговування боргів, для оплати за енергоносіїв і т.д.

Тут був перший вибір – гроші можна було взяти у олігархів або ж у малого та середнього бізнесу, бюджетників і пільговиків.

Взяти гроші у олігархів найважче – їх важко знайти, важко вилучити, важко втримати вилучені гроші в бюджеті з огляду на наступні судові процеси. Коротше, олігархічні гроші це важкі гроші.

Найлегше взяти гроші в малого та середнього бізнесу, у бюджетників та пільговиків.

Інакше кажучи, і депутати, і Уряд опинилися заручниками неспроможності до радикальної і негайної деолігархізації.

Тобто від деолігархізації вони в принципі не відмовляються, але для бюджету гроші потрібні вже. Деолігархізація не зможе дати в бюджет гроші негайно: навіть націоналізоване олігархічне майно неможливо продати за прийнятну ціну в умовах війни та руїни.

Другий вибір: яким чином будувати нинішній державний бюджет – централізовано, як завжди, чи децентралізовано, у відповідності до стратегічних намірів революції, які полягали, як ми пам'ятаємо, у децентралізації влади.

І тут знову Уряд і Парламент чекав облом. Неможливо розпочати бюджетну децентралізацію, не розпочавши політично-владну, тобто адміністративну, децентралізацію. Перше завжди пов'язане з другим.

З іншого боку, неможливо передати більше повноважень у регіони країни, якщо на це в бюджеті не передбачена відповідна зміна структури видатків, для чого більше грошей має залишитися на місцях, а менше має піти у центральний бюджет.

Отже, в бюджетному процесі ідея децентралізації на нинішній 2015 рік підтримки не знайшла. І є побоювання, що децентралізація буде дуже довго не на часі. То загроза дефолту, то війна, то відбудова зруйнованого війною. Коротше кажучи, ще дуже довго будуть причини, щоб уникати децентралізації влади на конституційному рівні.

Третій вибір: як розробляти державний бюджет – кулуарно, як завжди, чи публічно, всередині широкомасштабного процесу публічного обговорення. Поки що лише фракція Батьківщини зробила спробу хоч якось обговорити з громадськістю бюджетні проблеми.

Водночас цього не достатньо. Зрозуміло, що дуже часто державний бюджет приймається в Україні в ситуації авралу. Це стало навіть вже не дуже доброю традицією.

Під час революції, війни та початку реформ Україна переживає Аврал Авралів.

Але не варто все-таки ігнорувати громадськість. Опублічнення бюджету це фактично вимога Майдану.

Дуже погано, що знову не передбачено в бюджетному процесі перехід на повністю прозоре виконання держбюджету – онлайн на веб-сайті держбюджету, день-в-день, секунда-в-секунду, стаття за статтею доходів та видатків. Українська громадськість має право знати щодня і щохвилини, які гроші звідки прийшли і куди пішли. Бо це власне її, української громади, гроші.

Безпековий процес

Безпека України сьогодні корениться у баченні політичною елітою найближчої перспективи. Або ми знаходимося напередодні можливої континентальної війни з Росією, або ми знаходимося напередодні миру. В залежності від того, як той чи інший представник політичної еліти бачить найближчу перспективу, така буде і його позиція.

Скажемо ще точніше – ті, хто повірили в заспокійливі слова Президент щодо миру і довготривалої загрози, якої потрібно боятися, але яка може і не вилитися у війну, ті менш готові до радикальної та інтенсивної роботи по підвищенню обороноздатності країни. Справді – навіщо підвищувати обороноздатність, якщо загроза в ситуації миру не є війна?

Як сприймати в цьому контексті прийняті 25-го грудня 2014 року поправки до закону про РНБО, які розширюють повноваження цієї структури? В основі цього розширення лежать суттєві конституційні недоліки, більш докладно розкриті в моїй статті "Сподівання на РНБО". В цьому сенсі завжди існує ймовірність перетворення Президентом РНБО на структуру з диктаторськими повноваженням, оскільки це питання не унормоване в Конституції.

Конфлікт на Сході України досі неврегульований. Переговори в Мінську 24-го грудня 2014 року нічим важливим не закінчилися.

Справа доходить до скандалу – ось вже тиждень поширюється інформація спеціальної моніторингової місії ОБСЄ про намір спільного патрулювання з 28-го грудня українськими та російськими військовими вздовж контрольованих сепаратистськими бойовиками територій Луганської та Донецької областей.

На це повідомлення немає реакції ані Президента, ані Уряду, ані Парламенту. Повідомлення демонструє, що в ситуації вакууму виконавчих рішень військові генерали здатні самі брати на себе повноваження приймати такі рішення.

Спільне патрулювання території України російськими та українськими військовими означає втрату суверенітету України над цією територією. Ця втрата суверенітету над частиною Сходу України можливо означає не окупацію цієї території, як це говорить Президент України та Секретар національної ради безпеки та оборони України, а перехід її в режим спільного протекторату України та Росії.

Спільний протекторат України та Росії над частиною території Сходу України це режим квазісуверенітету, який вигідний Росії, але ні в якому разі і в жодному розумінні невигідний Україні. Цей режим означатиме, що військова техніка, боєприпаси і військові будуть продовжувати надходити з Росії на цю територію, а Україна нестиме більшість бюджетних витрат по забезпеченню цієї території та постійно втрачатиме життя своїх солдат, яких дезорієнтувала і довела до морального розкладу нездарна політика київської влади.

Київська влада нездатна бути хунтою, і українська громада дуже жаліє про це.

Система безпеки країни в ситуації війни стає повністю залежною від статусу країни та статусу конфліктних територій. Раз війна не визнається як реальність, то і система безпеки не може бути реструктурована під ситуацію війни.

Якщо влада не здатна унормувати режим в країні та визначити режим територій на Сході України, то це доведеться робити українській громаді – вже не оглядаючись ані на закон, ані на владу.

Продовження політичного ідіотизму з невизначеністю режиму в країні вже серйозно загрожує національній безпеці країни. Що в Україні – мир чи війна? Який статус територій Сходу України – зона АТО, сепарована територія в складі України (прообраз автономії), спільний протекторат України та Росії, окупована Росією територія?

Якщо в найближчий час Президент та Парламент не зможуть вирішити цю проблему, Президент та Парламент самі стануть проблемою для української громади.

Процес реформування

Оскільки від самого початку Стратегія-2020 була візією, а не програмою чи власне стратегію, то говорити про програмне розуміння послідовності кроків реформування не доводиться.

Минулому Уряду, який пов'язаний з нинішнім своїм керівником, дуже часто закидали зволікання з реформами. Всередині бюджетного процесу Уряд запропонував великий пакет реформістських законів, без яких прийняття нового державного бюджету було неможливим.

Такий підхід одразу викликав серйозні проблеми:

1) Депутати заявили, що вони фізично неспроможні хоча б прочитати всі закони, не кажучи вже про їх осмислення та критику;

2) Конфлікт між парламентською коаліцією та коаліційним Урядом став публічним;

3) Коаліція в Парламенті опинилися під загрозою розколу.

4) В Парламенті в одній з крупних фракцій виділилися олігархічні групи і знову почалися закулісні торги.

Отже зрозуміло, що причина зволікання з реформами є не стільки повільність чи млявість Уряду, скільки повільність та млявість Парламенту, а отже і всієї владної системи. Тобто владна система України просто не вміє працювати швидко та злагоджено. І якщо було б інакше, то не потрібні були б реформи цієї системи.

Якщо ж узагальнити існуючі проблеми, то всі вони торкаються конституційної системи України:

1) дві гілки виконавчої влади (Президент, що обирається загальним голосуванням, та Прем'єр-міністр коаліційного Уряду, що обирається в Парламенті і значно залежний від нього);

2) по суті два парламента в Парламенті – партійний та мажоритарний;

3) два суди – Конституційний та загальної юрисдикції, обидва по-різному підпорядковані іншим гілкам влади.

Тобто в політичній системі зроблено вся для того, аби гілки влади не були незалежними одна від одної, аби ускладнити прийняття будь-яких рішень, аби розпорошити повноваження різних гілок влади, аби збільшити корупційну ренту кожної гілки влади як за її обсягом так і за кількістю корупційних рентоотримувачів.

Головною реформою для Парламенту є Конституційна реформа. Більшість сьогоднішніх проблем з конфліктами між гілками влади пов'язані саме з відсутністю конституційної реформи.

Зміни політичної системи в Україні можливі або насильно під тиском Майдану, або усвідомлено під тиском кризи та війни. Причому схоже, що війна вже більше не справляє враження на еліту країни. Політична та бізнесова еліта України не тільки призвичаїлася до війни, але вже стала і заробляти на ній. Це надзвичайно небезпечна тенденція.

Без конституційної реформи існуюча політична система в Україні буде перебувати в неефективному стані хиткої нерівноваги, генеруючи конфлікти.

Конституційна реформа має стати системоутворюючою реформою для решти реформ.

Почати процес конституційної реформи потрібно негайно. Бо інший варіант конституційної реформи – третій Майдан та конституційні збори – навряд чи сподобається нинішнім політикам.