Нещодавно публічно мала змогу запитати одного з народних депутатів України про четверту хвилю мобілізацію. Поцікавилась, коли нарешті приймуть відповідний закон, який визначатиме АТО (яка насправді не АТО) війною або воєнним станом?

Сьогодні така ситуація, коли місцевій владі доводиться "віддуватися" і за військові комісаріати, і за Міністерство оборони. При чому робити це і перед самими цими військовими структурами, і перед громадянами.

Перші чи не весь основний тягар щодо складання переліку військовозобов’язаних, набору "контрактників", уточнення списків, банального рознесення повісток і відповідальність за кількість прибулих військовозобов’язаних, таке враження, покладають виключно на міські, селищні та сільські ради.

Самі ж люди у тому, що "повістки щастя" їм принесли, здебільшого винуватять місцеву владу. Саме винуватять, адже не знають за що повинні їхати через всю країну і ризикувати власним життям. Одного лише "Воювати за Україну!" вже недостатньо. Мобілізованим потрібно чітко сказати, що буде з ними після того, як вони повернуться з війни, який вони матимуть статус, пільги і яким буде забезпечення їхніх родин у випадку їхнього поранення чи загибелі.

Усім цим найперше цікавляться учасники АТО, які прибувають у відпустку, чи яких демобілізували. Однак все, що їм можуть сказати на місцях, це те, що вони мають право на отримання земельної ділянки. До того ж там не завжди є такі вільні земельні ділянки!

Щодо пільг, які за логікою учасники АТО повинні мати, але які за майже рік війни ще не передбачили законами, то про них на місцях лише знизують плечима. Автоматично, першими, на кого падає гнів військових, - місцеві чиновники, мери, сільські голови.

На місцях сьогодні своя "війна". Учасники АТО справедливо вимагають від місцевої влади того, на що вони заслуговують, а місцева влада вимагає від народних депутатів та міністрів відповідних кроків у цьому напрямку.

Однак конкретної відповіді наразі ніхто не дає.