За кількістю видань і взагалі Шекспір займає значніше місце у світовій літературі, аніж Шевченко. Але все одно Великого Кобзаря варто поставити першим, оскільки він і його творчість ближчі до нас.

Завдяки безсмертним творінням, Кобзар завжди з нами, його твори завжди актуальні, варті того, щоби читати, перечитувати й вчитися по ним.

Зовсім не дивне те, що постять такої величини завжди була об’єктом маніпуляцій з політичним підтекстом. Утворився навіть міф про Шевченка як бунтаря й поета революційної боротьби, – міф, який використовується понині, тимчасом як сама творчість поета-генія сприймається поверхово.

Існує поширена точка зору про те, що Шевченко возвеличив, прославив український народ. Так вважати – значить розуміти не зовсім правильно суть поетичного мистецтва. Поет не зобов’язаний нікого возвеличувати або прикрашати дійсність. Місія поета – висловлювати правду за допомогою поетичних засобів. Нічого, окрім правди, – таким має бути девіз митця.

Великий Кобзар не був пропагандистом-найманцем. Він творив за покликанням, яке відчував у власній душі. І якщо він створював поетичні твори про гайдамаків, козаків, простих селян, то в цих персонажах немає нічого особливо величного.

За драматичністю його поезії Шевченка можна порівняти з Шекспіром. Обидва були великими поетами. Перший відзначився поемами й віршами, другий – драматургією, але схожість між ними помітна. Обидва вони ставили фундаментальні запитання стосовно проблеми добра й зла та проблеми людського вибору.

Чому влада не працює на користь народу? Чому скрізь безлад? Звідки походить корупція? Ці завжди актуальні проблеми, по суті, викликані тією ж самою фундаментальною причиною, з якої Отелло вчинив убивство своєї коханої Дездемони і з якої відбуваються інші подібні речі.

Шекспір розповідав правду, висвітлюючи темні сторони дійсності, беручи до уваги те, що не може не викликати в нормальної людини відторгнення. Вочевидь, автор п’єс “Гамлет”, “Отелло”, “Ричард III” не мав наміру возвеличувати тих, кого треба вважати злодіями. Навіть у літературному контексті їм якось не личить назва героїв, вони – персонажі, злодійкуваті, демонічні постаті.

Подібно до п’єс Шекспіра, шевченківська поезія, сповнена неабиякого драматизму, націлена на висвітлення темних сторін дійсності й на те, щоби відтворити образи минулого.

Шекспірівські персонажі – це одинаки, які намагаються вирішувати для себе проблему добра й зла але опиняються на стороні зла, завжди в таких випадках очікувано настає трагічний фінал. У Шевченківській поемі “Катерина” фінал теж трагічний: спокушена жінка після митарств, маючи дитину, накладає на себе руки.

Зрадництво, розбрат, порушення християнських заповідей, лицемірство, жорстокість, є традиційними темами поезії творів Кобзаря. Звертаючись до співвітчизників, поет не утримується від прямих звинувачень. “Жили ви лютими звірми, ­/ А в свині перейшли...” (“Мені здається я не знаю”) – про деградацію підневільних до рівня напівтваринного існування.

Часто персонажі Кобзаря, як от у поемі “Гайдамаки”, виступають масою, уявляючи собою малокеровану суспільну силу, балансуючу над прірвою. Їхнє свавілля закономірно обертається трагічними наслідками. Вірші про розвесіле життя й молодецькі пригоди козаків теж містять сумні інтонації.

Якщо розглянути такі полотна, як от “Гайдамки”, “Кавказ”, то в них автор показує драму, повною пристрастей і рушійною силою котрої є свавільний, бунтарський дух, що змітає все на своєму шляху.

У багатьох місцях поезія Шевченка передає похмурий настрій, і в цьому поезія Кобзаря теж має схожість з творами Шекспіра. Але твори останнього позбавлені тієї печалі, з якою Кобзар оплакував своїх героїв, – загиблих або змушених терпіти біль і страждання. Здається, їхньому стражданню не буде кінця.

Душевна біль, горе, життя в неволі – закономірні наслідки. Автор виражає співчуття співвітчизникам із тонким натяком про воздаяння Боже: “І все-то те лихо, все, кажуть, од Бога! / ­Чи вже-ж йому любо людий мордувать? / А за-що сердешну мою Україну?! / Що вона зробила? За-що вона гине? / За що її діти в кайданах мовчать?!...”Запитання далеко не безпідставні, але усвідомлення провини й покаяння мають бути свідомим ділом кожного.

Чи не найвиразнішим за своїм викривальним пафосом є датований 1845 роком вірш Кобзаря з довгою і красномовною назвою “І мертвим і живим і ненародженим землякам моїм в Украйні і не в Украйні моє дружнєє посланіє”.

Називаючи декого “недолюдами” і “дітьми юродивими” поет дає зрозуміти, що українці є винуватцями своїх бід і руїни цілої країни:

“Оглухли, не чують, / Кайданами міняються, / Правдою торгують / І Господа зневажають, - / Людей запрягають / В тяжкі ярма; орють лихо, / Лихом засівають... / А що вродить? Побачите, / Які будуть жнива! / Схаменіться, недолюди, / Діти юродиві! / Подивіться на рай тихий, / На свою країну; / Полюбіте щирим серцем / Велику руїну!”

Типово шевченківське – блискавичними штришками давати власну оцінку тому, що відбувається. І його оцінка доволі невтішна.

Щодо міфу про Шевченка як поета-бунтаря, майже революціонера, то цей міф суперечить християнським морально-світоглядним принципам Кобзаря, і його можна спростувати на конкретних поетичних творах. За драматичними перипетіями помітна постать автора, сповнена суму й жалості до його персонажів.

Поезія Шевченка вважається безсмертною, оскільки її уроки завжди актуальні. Вкрай актуальними вони є і для нашого часу. Голос Великого Кобзаря лунає для нас скрізь роки, закликаючи українців до миру, добра, злагоди, до повернення до християнських цінностей.