MENU

Кобзон як теракт. Чи потрібна суспільна цензура?

1606 1

15 січня Нацрада з питань телебачення і радіомовлення в терміновому порядку, за дорученням секретаря РНБОУ, візьметься за скандал, що вибухнув довкола «Інтера». 

Чому російський "Блакитний вогник" з Кобзоном, Газмановим, Басковим та іншою попсою на українському каналі так розбурхав народ у святкові дні? Деякі аналітики побачили в цьому спробу влади відвести увагу від «головних» проблем року, що настав, –  курсу гривні, віялових відключень і голоду в Луганську.

Мовляв, знайшли проблему! Не подобається Кобзон - не дивіться!

Якби все так просто! Справа ж не в особистій симпатії або відразі –  дійсно, можна замружити очі і вимкнути звук. Тут інше – нас ця відверта демонстрація, цей плювок в обличчя громадській думці не на жарт стривожив. Якимсь шостим чуттям ми помітили небезпеку. Так буває, коли ворог перетинає кордон. Нехай десь далеко, у Луганську, нехай у незначній кількості. Але це - вторгнення. І не аргумент, що кобзонів і повалій «на ура» сприймає значна частина нашого населення. Путінські танки теж зустрічали з квітами. Саме це найбільше й тривожить -  до фортеці, що втратила неприступність, легше проникнути ворогові.

Як люди, що прагнуть до Європи, ми умовляємо себе: треба берегти свободу слова, поважати чужу думку. Але відчуття тривоги не залишає. І правильно робить.

Вибір між свободою і безпекою спрадавна розриває людину. Молоді міцні чоловіки катастрофічно бажають свободи, а жінкам, дітям і людям похилого віку, як повітря, необхідна  безпека. А хто ж може їм її забезпечити, як не молодий міцний чоловік?

Філософи ХIХ століття дали рецепт. Свобода - це не камінь, що безперешкодно скочується під укіс. Справжня свобода, як сформулювали її Гоббс і Гегель: це коли людина вчиняє так, як велить обов’язок, і не шкодує власного життя в ім’я святих, хоча, здавалося б, і ефемерних речей - таких як віра, мораль, нація, цивілізація. У цьому сенсі найвільніші люди - це «кіборги» Донецького аеропорту, готові скласти голови за наше з вами безпечне життя.

Але якщо прикласти цю формулу до простору «свободи слова», то вищим проявом треба визнати свободу її добровільного обмеження. Спірне твердження? Поставимо питання по-іншому: чи готові ми поступитися часткою свободи, аби народ наш не потрапив у рабство до тирана?

Розвинені демократичні країни не бояться цього феномену, названого теоретиками «суспільною цензурою». На відміну від державної цензури, мета якої - зберегти при владі певну групу людей, суспільна цензура піклується про збереження і цілісність самого суспільства.

І суспільство задіює цю зброю, якщо виникає загроза його цілісності.

Різні путінські коміки, на кшталт Задорнова, висміюють горезвісну американську політкоректність. Адже це теж своєрідна цензура, за допомогою якої соціум чинить тиск на свободу слова, захищену п’ятою поправкою. Лише таким чином, в обгортці політкоректності, може реалізуватися свобода самовираження в ліберальному суспільстві.

Ось ми і дійшли парадоксального висновку: несвобода - запорука свободи?

Добре це чи погано? Ні те, ні інше - це історична даність. Коли немає її - людська спільнота розсипається.

Під час війни суспільна цензура неминуче посилюється. Власники мас-медіа і журналісти, які цього не розуміють і продовжують жити мірками мирного часу, цілком можуть потрапити до категорії зрадників, що відмикають таємні ходи своїх фортець для вторгнення.

За часів Другої світової в Англії була офіційна цензура. Але вона стосувалася лише розголошення військової таємниці і не поширювалася на свободу думок. Проте газета «Дейлі Міррор», що опублікувала карикатуру, яку громадськість розцінила як таку, що "пророкує поразку", мало не була закрита рішенням суду. І зауважимо, це було видання, що підтримувало прем’єр-міністра Уїнстона Черчилля. А вихід комуністичної газети, що назвала війну Англії з гітлеризмом «імперіалістичною», таки призупинили на півтора року. І це в Англії - цитаделі демократії.

Але ж ми теж знаходимося у стані війни. Де нас - і воїнів, і мирних людей - щодня і цілодобово розстрілюють з усіх видів зброї масового ураження. Де залпи падають так щільно, що від осколків не сховатися нікому. Це - тотальна інформаційна війна.

Дивно, але більшість з нас сприймають термін «інформаційна війна» як певну метафору. Мовляв, яка війна - якщо в нас перемир'я і обмін полоненими, якщо наша влада веде перемовини з Путіним, купує у нього газ та електрику... Навіть у Міноборони, як мовилося на недавньому круглому столі в Укрінформі, не сприймають повною мірою небезпеку такої війни, відмахуючись від ідеї створення спеціального «Командування інформаційними операціями». Може, у генералів мізки так влаштовані: війна - це коли обов’язково гатять з гармат?

Але ж ми знаємо вже, що таке гібридна війна. Вона і на війну, таку, як показують у кіно, не схожа. А люди гинуть. Інформаційна війна - вона ще менше відрізняється від миру. Майже як бактеріологічна, коли починається з нежиті, а потім - поголовний мор. І ніхто не розуміє, що війна. Адже жертви не від «вогнестрілу» ж!

І найстрашніше, що, як у тій же бактеріологічній війні, в інформаційній жертва на якомусь етапі сама стає знаряддям, «засобом постачання уражаючого чинника». Вона так само вимагає «свободи слова». Але яка свобода в знаряддя? Хіба що в межах тактичних завдань, поставлених перед ним господарем...

Ми вже всі наполовину хворі, а досі думаємо, що це застуда, з якою впораємося без усяких ліків. Бо «дух наш сильний, а імунітет непохитний». Але вже був інфікований і відторгнутий Крим. Уже потрапили в залежність від кисельовщини «хворі на всю голову» наші земляки на сході.

Спроби обмежити інтоксикацію суспільного організму викликають масову незадоволеність. Але в кого? У розповсюджувачів інфекції.

І коли ми ховаємося за своїми фанерними щитами, ворог докоряє нам у неправильному веденні війни. Тролить за кожен наш крок із захисту свідомості наших людей від інформаційної інвазії. При тому що виходять ці докори від  держави, яка впадає в тоталітаризм, згортає останнє шмаття свободи слова. А ми, тим не менш, винувато потупивши погляд, виправдовуємося.

Якщо не відповідати на тривожний сигнал суспільної цензури, суспільство буде розкладено і знищено.

Як відповідати? Звичайно, закидати офіс телеканалу камінням - не найкращий спосіб. А швидше - найгірший. Скороспішна заява зі стін РНБОУ - розглянути і відібрати ліцензію - теж. Насправді «Інтер» може відбитися в будь-якому суді, а тим більше в нашому. Адже ні поняття «стан інформаційної війни», ні принципи захисту інформаційного простору в умовах такої війни в нашому законодавстві не прописані. Ми не те що програємо інформаційну війну, ми її взагалі не ведемо - визнають всі розсудливі медіа-експерти.

Щоб реально відповісти на виклик, нам, як не банально буде сказано, терміново потрібний закон з радикальним змістом. Наприклад - «Про запровадження стану тотальної інформаційної безпеки». І в першому ж пункті треба відверто перелічити ознаки інформаційної війни, дії населення у разі отримання «інформаційної травми» або «пропагандистського зараження», засоби першої допомоги, яку населення повинне надавати «інвалідам російського телемовлення». Ну що там ще - у посібниках із захисту від зброї масового ураження, які наше покоління вивчало на уроках ЦО в школі?

Варто скрупульозно і, звірившись з громадською думкою, перелічити всю ту масу вимог, які треба висувати до ЗМІ в країні, що перебуває в гарячій стадії інформаційного конфлікту.

Тут доведеться попітніти. Хороша ідея Юрія Стеця про розширення поняття «персона нон ґрата» на інформаційне поле. Тобто якщо якийсь російський діяч нев’їзний, то й на екрані телевізора він не має бути присутнім. Тут багато що треба вирішити: якщо такий собі Міхалков підло висловлювався про Україну, то чи можна показувати фільми за його участі? «Свій серед чужих...», наприклад, або «Статський радник»? І чи не розцінять появу фільму з другом Путіна  товстуном Депардьє як ляпас суспільній моралі?

Глянемо глибше:  хто і за якими критеріями повинен визначати прийнятність або неприйнятність того чи іншого персонажа на телеекрані або в пресі?

Ми якось необачно віддали це право на відкуп СБУ. Чи не дуже довірилися? СБУ суто каральна організація, їй доручи - наштампує сотні й тисячі заборон. Чи всі вони будуть обґрунтовані?  Чи не виплеснемо з водою дитину? Треба не забувати, ми - демократичне суспільство...

І що вже ніяк не до снаги СБУ і прокуратурі - це збудувати своєрідний лінгвістичний, стилістичний коридор для ЗМІ, у межах якого припустима критика. Йдеться про ту ж таки політкоректність. Зрозуміло, що «хунта» (стосовно нашої влади), «державний переворот» (стосовно Майдану) - у наших ЗМІ мають бути заборонені. Ну, а як бути з «антинародним режимом» - словесним штампом, що є в арсеналі будь-якої опозиції? У Британії під час війни такий вислів стосовно уряду Її Величності вважався підсудним.

Ну, а якщо людина просто сумнівається в законності усунення Януковича? Вона ворог?

Не можна в законі виписати все. Війна - річ дуже динамічна, ситуація міняється щогодини. Пропагандистські війська Путіна не дрімають. Залишити все на розсуд силовиків - контрпродуктивно, статутів із ведення інформаційної оборони у нас ще не придумали. Та й небезпечно це для наших свобод - люди в погонах не звикли до демократії.

Тим паче, що, як уже зазначалося, якщо цензурі в нас бути, то лише суспільною. А отже, і рішення повинне приймати суспільство. Або його повноважні представники, які чутливо реагують на зміну суспільних настроїв. Обізнані експерти, моральні авторитети, не засвічені в корупційних скандалах. Прецедент є – дев’ятка, вибрана для призначення голови Антикорупційного комітету.

Колегія ця не повинна нікого карати або забороняти. Але зобов’язана генерувати тренди і давати експертну оцінку прилюдним діям і заявам. Не з точки зору закону - це прерогатива судів, а з позиції суспільної моралі. Впливовість цього суспільного органу має полягати в тому, що його висновки як компетентного колективного експерта остаточні й оскарженню не підлягають.

Скажете: щось подібне в нас вже є. Або було. Так, це - Експертна комісія із захисту суспільної моралі. Та сама, яку як рудимент тоталітаризму під загальні оплески було вирішено розпустити наприкінці нинішнього року. Якраз перед тим самим «Блакитним вогником». А шкода. Інакше прохання секретаря РНБОУ Турчинова можна було виконати, не зволікаючи. До речі, і закону особливого не треба. Є такий. І називається - «Про захист суспільної моралі».

У поправках до закону, внесених кілька років тому, проте так і не проголосованих, йшлося про те, що українці мають право на «інформаційний простір, вільний від матеріалів, які несуть загрозу фізичному, інтелектуальному, моральному і психологічному стану людини».  Такою, що суперечить суспільній моралі, визнавалася інформація, яка містить «пропаганду війни, насильницької зміни конституційного ладу або територіальної цілісності України, тероризму, національної, расової та релігійної ворожнечі, ксенофобії, українофобії, антисемітизму, фашизму і неофашизму, яка принижує націю або особу за національними ознаками, яка пропагує неповагу до національних і релігійних святинь, насильство» - тощо.

Вистачило б на десять кобзонів. Але відкинули. Мовляв, все це порушувало міжнародні конвенції про безперешкодне поширення інформації...

Добезперешкоджалися.

Автор цих рядків - переконаний прибічник свободи слова. І готовий захищати її, коли станемо сильними і переможемо.

Та щоб перемогти, треба спершу навчитися оборонятися. І в інформаційній війні теж. І відкинути чистоплюйство. Мало нам ганьби було під Слов’янськом і Краматорськом, коли вояки наші боялися стрельнути в «братів по крові». А Гіркін і «Бєс» ні секунди не сумнівалися, прошиваючи чергами наших парламентарів з «Альфи» і розпорюючи животи мирним людям.

Євген ЯКУНОВ


Повідомити про помилку - Виділіть орфографічну помилку мишею і натисніть Ctrl + Enter

Сподобався матеріал? Сміливо поділися
ним в соцмережах через ці кнопки

Інші новини по темі



Правила коментування ! »  
Комментарии для сайта Cackle

Новини