Перед Путіним вже довгий час стояїть зразу дві стратегічні задачі: вийти з-під західних санкцій і зруйнувати Україну. Це стратегічний тупик, адже успіх в одній справі означає поразку в іншій, а значить, і поразку загалом. Аби позбутися санкцій - треба припинити війну, а посилення війни тягне за собою ще сильніші санкції. Показувати свою слабкість не можна, бо піддані побачать, що «царь не настоящий».

Отже, лишається тільки одне - балансувати між війною і перемир’ям у надії, що супротивники припустяться якоїсь фатальної помилки, яка дозволить агресору заявити сакраментальне «А я ж казав!». Наприклад, про «Україна - failed state», або про «загниваючий Захід». 

Тому така стратегічна ситуація не залишає рашизму іншої логіки дій крім розхитування ситуації, як в Україні, так і на Заході. Вони саме цим і займаються: перед поновленням атак ведуть переговори про перемир’я. І навпаки, напередодні переговорів кидаються на штурм. Тут усе просто як у Орвела: мир - це війна… А логіка нашої протидії - не робити помилок і не дати ворогу жодного шансу. Перед кожним оголошенням «перемир’я» не розслаблятися, а мобілізуватися.

Не показувати йому нашої слабкості - внутрішніх проблем і суперечностей. Не займатися внутрішньою політичною боротьбою, відкласти це на потім… 

Для «фейсбучан» це означає не піддаватися паніці і не сіяти сумніви, не поширювати продукцію ворожої пропаганди.

Демонструвати психологічну стійкість, впевненість і довіру. Вірити в Перемогу і наближати її. І підтримувати один одного.

І невелике, але парадоксальне доповнення: чим сильнішими, стійкішими і мобілізованішими будемо ми, громадяни, тим м'якшою, демократичнішою і контрольованішою буде наша влада. Чи слабшими, недовірливими та істеричнішими ми будемо, тим авторитарнішою і жорсткішою муситиме бути наша влада. Щоб вижити і перемогти. І владі, і громадянам і Україні.