Реалії української Війни за Незалежність затьмарили собою державне свято - 22 січня - День Соборності України.

Фінляндія, Польща, Ізраїль, Норвегія, Ірландія, Чехія і Словаччина, країни Балтії - Литва, Латвія, Естонія, країни Балкан, що постали з колишньої Югославії.

Це тільки невеликий перелік держав, які були утворені протягом останнього століття.

Незважаючи на те, що багато з них мають історичне коріння глибиною в століття, або навіть тисячоліття.

На їхньому фоні ні українська нація окремо, ні загалом народи, які традиційно населяли територію сучасної України, разом абсолютно не виглядають штучним створінням, так як це вже не одне десятиліття подається кремлівською замовною історіографією. Більше того, навіть дуже багатьом європейським націям українці та їх предки-мешканці Русі- могли б легко дати фору.

Чому таке велике значення приділяється цьому святу етнічними українцями?

Тому, що воно започатковане 22 січня 1919 року після підписання Акту злуки - офіційного документу УНР, який вперше відновлював незалежність України після декількох століть перебування у складі інших державних утворень. Акт злуки яскраво символізував собою єдність різних народностей, які, незважаючи на культурні відмінності, мовні діалектизми та належність до різних релігійних громад, асоціювали себе нащадками однієї суспільної та історичної спільноти.

Новітня історія України занадто довго балансувала в цей день по лінії Схід-Захід. І скільки б українці не лаяли Москву та її вічних «політтехнологів» за вкидання та культивування міфу про несумісність Півдня і Сходу України з її центром та чужорідність Галичини і Буковини Києву, треба визнавати відверто - 23 роки незалежності наша країна так чи інакше відчувала риси цього поділу. Без різниці, чи він був справжнім, чи штучно нав’язаним.

21 січня 1990 року варто було б згадувати не тільки краєчком офіціозу у протокольних виступах очільників держави та телевізійних зверненнях. «Живий ланцюг» - це була по-справжньому гігантська за масштабом акція, в якій взяли участь близько 3 млн людей. Навіть пасіонарний та величний Майдан 2013-2014 років одночасно не збирав такої аудиторії по всій країні.

З року в рік подібні «живі ланцюги» повторюються. Береги Дніпра з’єднують на київських, січеславських та запорізьких мостах жовто-блакитними стрічками. 

Але з минулої зими ця дата набула дещо іншого змісту.

Майдан тієї зими, що нас змінила, говорив вже не про Захід і Схід. Не про різноманіття мов та національних традицій. Майдан чеканив барабанним дробом повстання на Грушевського ритм творення української політичної нації – єдності представників різних національностей та народностей, яких об’єднує бачення спільного політичного проекту країни.

Справжня Війна за незалежність, яку зараз веде Україна в Донбасі, поставила в одну лаву і українських росіян, і кримських татар, і євреїв, і грузин, і греків, і поляків. Добровільно. Усвідомлено. Патріотично.

Початок цьому було покладено рівно рік тому. Загибель трьох перших Воїнів Світла з майбутньої «Небесної сотні» - вірменина Сергія Ніґояна, білоруса Михайла Жизневського та українця Юрія Вербицького, стала символом нової України.

Вони першими взяли на себе біль, яку носила в своєму серці країна, що виривалася з лап темного імперського впливу "вєчно братского народа". Поклавши свої життя на вівтар майбутнього.