Самозакоханість і дурість Гіркіна зіграли з ним злий жарт, зате допомогли відновити справжню картину події в Криму в дні російської окупації. У якого-небудь стороннього спостерігача, не знайомого з настроями в автономії, могло дійсно скластися враження про прагнення кримчан скоріше «возз'єднатися» з путінською Росією. Гіркін прямо каже – нічого подібного не було. Депутатів доводилося «зганяти» в захоплену російськими військовими будівлю парламенту.

Органи внутрішніх справ підпорядковувалися законній українській владі. Єдиний фактор успіху – це російські війська. У Криму вони були – і в окупантів все вийшло. А в Донбасі їх не було – і нічого не вийшло. Але виникає питання: а чому ж тоді йдеться лише про приєднання Криму? Чому не Туреччини чи Франції?

Усі відсилання до народних бажань і прагнень – це вже кокетство на тлі подібних зізнань. Коли є окупація – немає ніяких народних бажань. І ніяких виборів і референдумів, до речі, теж немає: абсолютно нецікаво, як люди голосують під дулом автоматів. Коли людина вільна й підрахунок чесний – вона може проголосувати навіть проти незалежності власної країни, як це сталося в Шотландії. А може – проголосувати за, навіть якщо всі конституційні можливості проти – як це сталося в Каталонії. А коли людина «голосує» під дулом автомата, як у Криму, важливо не те, чи проголосувала вона взагалі, а те, що в окупанта вже заготовлені потрібні йому цифри. І «народна радість» тут теж не дуже серйозний доказ. Кремль завжди любив виставляти радісні натовпи на шляху своїх танків.

Свідчення Гіркіна – нехай навіть почуті нами поки що в телевізійному, а не в судовому форматі – ставлять крапку на дискусіях, які так люблять російські опозиціонери: що ж робити з Кримом? Як вирішити питання так, щоб і Україну не образити, і «волю кримського населення» врахувати?

Та нічого не робити. Повернутися в правовий простір – так, як повернулися до нього країни Балтії після закінчення радянської окупації. Навіть найбільш недосвідченій в праві людині зрозуміло, що там, де з’являється танк, помирає закон. Саме тому в балтійських країнах повернулися до того самого дня, коли танк з’явився – до подій 1940 року. І оголосили про відновлення своєї державності у правових рамках. Все, що було вирішене під дулом автомата – референдуми, вибори, закони, навіть рішення в питаннях власності – було оголошене нікчемним.

Саме так слід вчинити і в Криму. Повернутися в лютий 2014 року і зрозуміти, що після появи Гіркіна та інших «рятівників русского мира» нічого не було і бути не могло – ні сесії Верховної Ради, ні референдуму, ні нових виборів, ні рішень «Держради» і маріонеткового уряду – ні-чо-го. Всі ці рішення просто доведеться скасувати і почати з чистого аркуша. Провести нові вибори у Верховну Раду АРК, з’ясувати справжню волю жителів Криму, створити умови для діалогу між законною владою автономії та українським керівництвом щодо повноважень представницьких органів Криму – сподіваюся, на цей раз ніхто вже не буде заперечувати щодо участі Меджлісу кримськотатарського народу в такому діалозі.

Але зрозуміло, що все це можна буде робити тільки після того, як останній солдат окупаційного корпусу покине українську землю, а російський парламент – якщо він до того моменту взагалі буде існувати – скасує свої рішення про приєднання до Росії частини території іншої держави.

І не потрібно думати, що цього не може статися. Може. Саме це і станеться. У середині 80-х років мало хто міг припустити, що найвищий орган влади Радянського Союзу визнає факт окупації країн Балтії та відновлення їхньої незалежності. Підкреслю – відновлення, а не проголошення, тобто повернення в правове поле до окупації.

Але в 1991 році саме це і сталося. Визнання існування секретних протоколів Молотова-Ріббентопа та незалежності країн Балтії стало одним із останніх правових актів СРСР після остаточного зникнення «імперії зла» з політичної карти світу.

Тепер настає час новій «імперії зла» віддавати правові борги.