Дебальцеве наше, не вийшов "котьол". Молимось за хлопців.

А це, між іншим, - Сосюрина батьківщина... Всі випускники рад. школи пам'ятають?

"Бій одлунав. Жовто-сині знамена
Затріпотіли на станції знов..." (с)

(У наскрізь процензуреній, щоб живого слова не проскочило, радянській шкільній програмі з укрліт ці рядки - несподівано перепиняли увагу, зачіпали чимсь незвичним: рядки були ЩИРІ. Тільки знаючи, що автор сам воював під "жовто-синіми знаменами", можна зрозуміти, в чому тут секрет, і оцінити оте мимовільне переможне "знов", яке з головою видає позицію оповідача: це не що, як полегшений видих - "наші відбилися"!..)

Мертві також воюють, не перестаю це повторювати. Чи не пора присвоїти котрійсь із частин, що б'ються на Донеччині, Сосюрине ім'я? Або хоч передати в АТО спішно надруковану в якому-н. держвидавництві його "Третю Роту" - щоб хлопці краще відчули, ЗА ЩО воюють?..

Бо в цьому ТЕЖ різниця - між своєю землею й чужою. "Своя" - говорить голосами не тільки тата-мами, а всіх, хто жив тут до тебе, і саме це й називається культурою (це - як вода, що тримає плавця). "Чужа" в цьому сенсі - німа, безмовна, війна на ній - що плавба в басейні без води. Тому загарбник завжди "енергетично слабший", за визначенням, - хоч би якими токсичними "мемами" його "вдома" накачали.

Так що "підключення" культури - це ТЕЖ мобілізація. Без цього війна неминуче йтиме "впівсили" - і коштуватиме, відповідно, дорожче.

(Це не пост "диванних стратегій" - це елементарна пригадка з курсу філософії історії, для роздумів кожному з нас.)