Думаю, не раз і не два, Меркель із Олландом, прилітаючи до Києва, проїжджаючи нашими дорогами, спостерігаючи з вікна своїх чорних машин нудні коробки Харківського масиву на шляху до Печерських пагорбів, перезиралися між собою і німо промовляли одне одному:

– Бля, ну, нашо це йому було?

Ну, бо вони більше нічого в Україні не бачили: аеропорт Бориспіль, 17 км. доброї дороги, потім кілометрів 12 помучитись на вибоїнах, потім бруківка Паркової алеї, якась церква за вікном, казьонний дом, де їх зустрічає сивий і кучерявий президент усього цього. Все – більше нічого про Україну, жодного іншого емпіричного знання вони не мають.

Хліб-сіль, лайтбокси з рекламою клініки чоловічого здоров'я, макдональдз, сіра жінка з мечем над сірою рікою...

– Бля, ну, нашо це йому було?

Вони не розуміють.

А він – розуміє, бля. Він бачив рівно стільки ж, скільки й вони: аеропорт Бориспіль, Харківський масив і т.д. І різниця між ними лише в тому, що для них це нудний пейзаж нецікавої, вічно перехідної країни, а для нього та його ще нуднішої і ще безпросвітнішої країни і її народу – це місце сили, срана міфологічна хріновина, де вони все колись починали в сиву срану давнину і де історик Карамзін закопав їхню пуповину. Історик Карамзін закопав – для того, щоб у ХХІ столітті весь світ встав на вуха.

І відкинувши всі прагматичні резони, всю муть з геополітикою, політикою, нафтою, газом і економікою, саме оце ірраціональне, зрештою, і призвело до цієї війни.

– Бля, ну, нашо це йому було? – німо запитують вони і ніколи не зрозуміють. І навіть якщо колись зрозуміють, то точно не відчують.

Бо це перша в історії війна без жодної прагматичної причини. Чистий кошмар буття і зяяння потойбічного, ненаситного і кінченого Зла.