Зараз, коли Росія напала на Україну, насиченість вітчизняного телеефіру російським продуктом і залежність від російського ринку є хворобою, яку потрібно лікувати. Проте це не значить, що на хворого слід агресивно кидатися з ножем і різати по живому без анестезії. 

Ніхто з адептів концепції «заборонити забороняти» поки що не запропонував альтернативи цілеспрямованій дерусифікації телеефіру. Якщо ми погоджуємось із тим, що засилля російського контенту в українському медіапросторі під час російської окупації та військової агресії проти України є чинником небезпеки, ми мусимо визнати, що ідея «зробити щось своє краще і перемогти у вільній конкуренції» дещо запізніла. Як і заклики розрізняти «добре» й «погане» російське кіно. Коли в тебе рак, треба записуватись на хіміотерапію, а не в качалку. А хіміотерапія вбиває не тільки ракові клітини, на жаль.

Необхідно не лише нейтралізувати безпосередню кремлівську пропаганду, заборонивши мілітаристські та антиукраїнські телесеріали, але й загалом виправити ситуацію домінування російського серіального, розважального, пізнавального продукту. Проте ухвалення заборонних законів у Верховній Раді - навряд чи правильний та ефективний шлях. Зробивши з телеіндустрії цапа-відбувайла та виставляючи їй несумісні з виживанням вимоги, держава провокує внутрішній конфлікт, якого могло б і не бути.

Насправді телевізійна індустрія - не ворог, а товариш по нещастю. І держава, і суспільство, й телевізійна індустрія опинились в однаково незручній ситуації, з якої не існує безболісних виходів. Проте, замість розмовляти з телебізнесом мовою ультиматумів, варто пошукати якомога менш деструктивний шлях дерусифікації.

Держава повинна запропонувати комерційному телебаченню план поступової відмови від російського контенту, розрахований, наприклад, на рік або півтора - по 5-10% на місяць. Звісно, виконання цього плану повинна модерувати й контролювати держава. Я писав про це у квітні, коли російська агресія в Україні була ще на початковій стадії.

Інших виходів я не бачу. Якщо не забороняти російські фільми та серіали повністю, а лише «погані», виникає проблема з визначенням хорошого й поганого. Це означає суб’єктивну експертну оцінку контенту.

До державних органів, що займаються експертною оцінкою контенту - комісії Мінкульту, Національної експертної комісії з питань захисту суспільної моралі - традиційно є ціла купа обґрунтованих претензій і немає жодної довіри.

Створити незалежний від держави, але дієвий експертний орган, у компетентності всіх учасників якого гуманітарно-ліберальна спільнота не матиме сумніву, і який зможе відповідно до певних чітких критеріїв прозоро визначати, чи несе певний російський фільм загрозу з погляду пропаганди? Ну, напевно, можна було б. Проблема в тому, що дозвіл на демонстрацію контенту - це також комерційні інтереси мовників, які платять мільйони доларів за російські серіали й заробляють (відбивають частину дотацій) на рекламі. Відповідно, цей орган невпинно намагатимуться корумпувати. А його рішення без кінця оскаржуватимуть у судах. І раз у раз гуманітарно-ліберальною спільнотою котитимуться хвилі обурення, коли рішення цього органу хтось майстерно подасть як «маразм» і «мракобісся» (так, як ми це успішно робимо з рішеннями НЕК). Тобто знов постане проблема довіри.

Я все ж уважаю, що дерусифікація має бути повною - принаймні, на час війни. А тим часом можна подумати про те, як після війни навчитися відрізняти «хороше» російське від «поганого».