У Незалежній медіа-профспілці України почалася внутрішня дискусія щодо заяви «Медіа-профспілка вважає, що обвинувачення Руслана Коцаби мають бути більш обґрунтованими». Роман Рак та Андрій Лаврик виступили трохи істерично з образами на адресу Коцаби та малозрозумілою критикою заяви. Позицію комітету переконливо відстояв Юрій Луканов. Дозволю й собі вставити свої п’ять копійок.

Я вважаю заяву беззубою, але по суті правильною. Правильною, бо це заява на захист прав людини, а не на захист конкретних персоналій. Правозахисне послання в заяві висловлене досить чітко та аргументовано. 

Беззубою, бо в заяві замало критики свавілля спецслужб, яку СБУ цілком заслужила, і ще НМПУ з популістських (дуже сподіваюся, що не з боягузьких) міркувань робить купу реверансів на користь спірних стереотипів української пропаганди. Яка є такою самою низькосортною журналістикою, як і російська пропаганда.

Для серйозного журналіста професія важливіша за національні почуття. Ми нервова система суспільства. Якщо нерви перетворяться на м’язи, нація перестане відчувати втому і біль та буде жити один день. Не відчує, коли треба зупинитися та набратися сил перед завтрашніми змаганнями, щоб сьогодні не зазнати нищівної поразки. 

Будь-чия конфліктна пропаганда завжди є низькосортною, брудною і безчесною жовтою журналістикою. Тому серйозні журналісти тримають нейтралітет в інформаційних війнах і вчаться відвойовувати видне місце для об’єктивності, неупередженості у всіх пропагандистів усіх сторін, хоч «своїх», хоч «чужих». Бо турбуються перш за все про престиж професії, щоб українським журналістам довіряли не тільки в Україні, але й за кордоном. 

І звісно, щоб говорити зрозумілою в кожному куточку Землі мовою, серйозні журналісти турбуються про загальнолюдські цінності. Такі, як свобода слова та права людини. Зараз модно казати, що права людини – це абстракція у вакуумі, що права нації, мовляв, важливіші за людські права. Але саме права людини є міжнародно визнаною класичною основою неписаної конституції людства та міжнародної безпеки, яка пріоритетніша за національну безпеку.

Саме з міркувань міжнародної безпеки світ допомагає вийти з-під домінування сильнішої Росії слабшій Україні. Але це не індульгенція нашому національному інфантилізму, мавпуванню найгірших тоталітарних зразків державності, і тим більше не заохочення нашого національного егоїзму на грані аутизму, на зразок радянського. Бо коли державу треба переформатувати, треба її переформатовувати, а не чіплятися за ілюзії, що все буде по-старому. Історія показує, що не буде. Наприклад, коли в СССР армію посилали придушувати сепаратизм, загинули десятки людей у Вільнюсі, у Тбілісі, але держава розпалася попри всі потуги державницької пропаганди і попри упевненість штабних мрійників, що грубою силою можна зігнати докупи «дружну сім’ю радянських народів». Не вийшло.

Режими, які системно порушують права людини, довго не живуть, хоча й спричиняють гуманітарні катастрофи, наслідки яких потім роками лікує спільними зусиллями вся міжнародна спільнота.

Тому заява НМПУ в її резолютивній, правозахисній частині по суті є позицією серйозних журналістів. Хоча за формою їй не вистачає чіткості заяв Міжнародної Амністії та омбудсмена. Заява, як на мене, трохи зіпсована, засмічена демонстрацією патріотизму, абсолютно недоречною, коли доводиться витягати з пащі осатанілого професійно-патріотичного державницько-службістського левіафана якого-не-якого, а все ж нашого колегу, хто б там що не казав.

До речі, от Роман Рак переконує, що арештували не журналіста і не за репортажі. Але Коцаба був фрілансером, знімав відео для різних телеканалів.

Український канал «112» визнає, що Коцаба був у них стрінгером в Івано-Франківську у 2014 році. Їздив робити зйомки у зону АТО, де і набрався «неправдивих», на думку СБУ та Романа Рака,  вражень про те, що сепаратисти в чомусь схожі на активістів Євромайдану, тільки наші шукають панацеї від соціальних болячок у західному виборі, а ті бажають жити по-російськи.

У постанові про арешт Коцаби написано, що він готував репортаж для НТВ про протестні акції проти мобілізації. Тобто, виконував журналістську роботу, і це називають перешкоджанням діяльності армії й за це його судять. Хоча йдеться лише про висвітлення мирної ненасильницької акції протесту, як би хто до неї не ставився, засобом масової інформації – телеканалом, який не менш об’єктивний, ніж українські пропагандивні канали, які ми, здається, визнаємо ЗМІ і не відмовляємо їх репортерам у статусі журналістів. Наприклад, «1+1» постійно мавпує різні форми промивання мізків на «НТВ» («Русские сенсации» – «Українські сенсації» з блокбастерною фоновою музикою та нахабним безапеляційним закадровим текстом і т.п.).

Додам одну деталь. Виявляється, за даними відкритого реєстру ЗМІ, Коцаба з 2010 р. є засновником інформаційного бюлетеня «Народне око», свідоцтво ІФ 580-119Р. Не знаю, як часто випускався і чим був наповнений той бюлетень, але Коцаба підтримував однойменний сайт з купою відеорепортажів і текстів на місцеві теми. Ще один довод на користь визнання його статусу журналіста.

Роман Рак каже, що захисники прав Коцаби вдаються до маніпуляцій. Таке враження, що це твердження саме по собі є маніпулятивним, так само як і перекручування назви шанованої міжнародної правозахисної організації «Міжнародна Амністія», щоб применшити значення її заяви на захист прав Коцаби.

У Вікіпедії маніпуляція визначається як вид психологічного впливу, який використовується для прихованого впровадження в психіку жертви цілей, бажань, намірів, відносин або установок маніпулятора, які не збігаються з актуально існуючими потребами жертви. Це приховане управління людьми та їх поведінкою.

Найбільш відомий вид маніпуляції – підміна дискусії особистими образами (ad hominem). Якщо нічого заперечити опоненту по суті, треба його дискредитувати.

Якщо ви досить нахабно оголосите опонента ненормальним чи маріонеткою ворогів, або, як от в нашому випадку, маніпулятором – йому, може, не вистачить спритності та майстерності негайно продемонструвати аудиторії вашу неправоту, і тоді вже ніхто його не слухатиме. Карел Чапек у відомому нарисі перераховує ще кілька більш пристойних на вигляд маніпулятивних полемічних прийомів, але якщо я бачу ad hominem, навіть нема бажання аналізувати решту.

Так от, для мене очевидно, що вся заочна «полеміка» як української влади в особі СБУ, так і її шанувальників Романа Рака та Андрія Лаврика з публічно висловленими оцінками політв’язня Коцаби щодо війни на сході України зводиться до ad hominem в чистому вигляді. У Лаврика – Коцаба «бездумно куражиться», у Рака – Коцаба недоумкувата жертва лестощів та некритичного сприйняття російської пропаганди. Жодних спроб з ним полемізувати. Наче само собою має розумітися, що російський пропагандистський штамп «громадянська війна в Україні» завідомо неправильний, бо у нас свої штампи, а хто користується ворожими, той зрадник. Це «логіка» інформаційної війни, не гідна серйозної розмови серйозних журналістів.

Адже історія знає чимало випадків громадянських воєн з іноземною інтервенцією, тому цей штамп має право на існування як оціночне судження. Так само має право на існування і штамп української пропаганди «російське вторгнення в Україну», бо, хоча, як визнають в Генштабі, з регулярними підрозділами російської армії ми не воюємо, на боці сепаратистів воює купа російських військових "добровольців". Обидва штампи спірні. І на міжнародному рівні оцінки різні, порівняйте лише позиції ООН, ОБСЄ, НАТО, Червоного Хреста, правозахисних організацій. Гляньте Вікіпедію різними мовами. Та сама історія з битвою штампів «ополченці чи терористи».

Люди не хочуть розібратися та домовитися, вони просто шукають свою ідентичність, щоб стати по якийсь бік барикад та повоювати, піддаючись первісному інстинкту хижака. Це несерйозна аудиторія, до якої серйозні журналісти не мають морального права виходити зі словами підтримки тої чи іншої протиборчої сторони. Тільки зі словами, що всі праві або всі неправі, і чому, і які факти дозволяють глянути на конфлікт збоку та вирішити його з користю для всіх.

Коли в рішенні суду з’являється фраза, що думка Коцаби про незаконність мобілізації та невиправданість братовбивства співвітчизників нібито є фактом, який «не відповідає дійсності», я хочу спитати: ви взагалі бачите різницю між фактами та оцінками? Або й самі не бачите, і нам хочете нав’язати свої оцінки як беззаперечні факти, заборонити критично обговорювати пропагандистські штампи під страхом кримінального покарання або, як мінімум, громадського осуду, спровокованого бездумним нагнітанням істерики, як це роблять панове Рак та Лаврик?! Тоді які ж це факти, якщо їх не можна ставити під сумнів, обговорювати та об’єктивно перевіряти? Між іншим, публічне прохання Коцаби до президента не надсилати йому повістку віртуально перетворилося на «заклик» до зриву мобілізації лише в уяві експертів-лінгвістів СБУ, хто дивився відео – той бачив, що закликів «роби як я» у відеолисті до президента нема. У нас, до речі, лінгвістична експертиза здійснюється за російськими підручниками, коріння яких в CCCР, і має обвинувальний ухил. Я знаю, про що кажу, доводилося мати справу. Підходи навіть цивільних українських експертів-лінгвістів нерідко мають мало спільного з практикою їх європейських колег та позицією Європейського суду з прав людини. Але то тема для окремої статті в науковій періодиці. В Росії так само критику на адресу влади експерти ФСБ оцінюють як «екстремізм», і люди сідають в тюрму. Зараз так кримських татар утискають.

До речі, Роман Рак правильно звернув увагу на плутанину при обговореннях в інтернеті із шпигунством та перешкоджанням ЗСУ (ст. 114 та 114-1 Кримінального кодексу). Хоча в описі державної зради, яку інкримінують Коцабі (ч. 1 ст. 111 КК України), зазначено, зокрема, що така зрада може полягати у шпигунстві. Чинний закон про кримінальну відповідальність містить чимало таких колізій.

Коцабу ще до оприлюднення постанови суду купа патріБотів називали шпигуном, посилаючись на те, що він посол ДНР, про що нібито колись повідомлялося у твіттері Захарченка. Ніяких доказів цього в жодній з «новин» на цю тему нема. На офіційних сайтах сепаратистів відомості про «посла Коцабу» відсутні.

Пригадується, як на початку 2014 року на УП та в ТСН активно піарили фейковий твіттер Аксьонова, абсолютно свідомо, бо я писав про фейк і навіть після цього піар продовжувався – дуже зручними були тоді для нашої пропаганди нацистські твіти фейкового Аксьонова. Очевидно, твіттер Захарченка теж запустили в якомусь українському Ольгіно, котре, на відміну від російських колег, українські журналісти поки не відшукали і не викрили. Бо «свої» тролі, якщо не приглядатися, не прислухатися, не принюхуватися, а особливо не сперечатися з ними, виглядають на певній безпечній відстані такими свідомими українцями, такими активними, обізнаними та красномовними за рахунок штабних розробок, що гідність і бажання пишатися своєю нацією росте у геометричній прогресії. До речі, оскільки це російськомовне і дуже схоже на російське імперське красномовство, тільки перефарбоване під українську пропаганду, не виключено, що до України виписали бригаду ботів з Росії. Бо кілька років тому, будучи ще популярним автором на сайті "Дурдом", я помітив сплеск несподіваних публікацій російського праворадикального фольклору на українських патріотичних сайтах, який плавно переріс у топорне мочилово Путіна, що продовжується досі.

І останнє. Лаврик зробив заяву про те, що, нібито, Комітет НМПУ не мав права виступати із заявою на захист прав Коцаби. Кожен, хто дасть собі труд уважно почитати Статут НМПУ, побачить, що ця заява Лаврика маніпулятивна та безграмотна.

Заява Лаврика маніпулятивна, бо раніше таких питань не виникало щодо жодної заяви комітету. Тільки зараз, коли є модний політизований предлог прискіпуватися, питання виникли на рівному місці. Ще й така демократична, актуальна тема: узурпація влади! Ще й напередодні з’їзду НМПУ! Чи не збирається Лаврик або хтось на його плечах виїхати на цій темі на керівні посади в НМПУ, бо так вже повелося у нас, що не той стає лідером, хто демонструє досягнення, а той, хто гучніше імітує безкомпромісну війну зі вселенським злом у особі своїх більш тихих та працьовитих опонентів?

Заява Лаврика безграмотна, по-перше, тому що нема в Статуті НМПУ такої посади – голова виконавчого комітету НМПУ. Є Комітет НМПУ і є Голова НМПУ, який формує виконавчий апарат Комітету і здійснює управління ним.

І Комітет як колегіальний орган, і Голова одноосібно мають право публічно робити заяви від імені профспілки. Це обумовлюється пунктами 5.7, 5.10 Статуту: «Комітет... в період між З’їздами та засіданнями Ради керує діяльністю Профспілки, забезпечує виконання завдань Профспілки, передбачених законодавством та цим Статутом»; «Відповідно до завдань Профспілки Голова... без доручення діє від імені Профспілки у відносинах із державними органами влади, приватними особами, підприємствами, установами і організаціями усіх форм власності та об’єднаннями громадян як в Україні, так і за її межами... формує та здійснює управління виконавчим апаратом Комітету».

Відповідно до пункту 2.1 Статуту НМПУ, основною метою діяльності Профспілки є здійснення представництва та захисту трудових, професійних, соціально-економічних прав та інтересів членів Профспілки.

Наприклад, очевидним публічним інтересом членів профспілки – тобто, інтересом, який стосується кожного – є захист свободи слова і прав людини, недопущення репресій проти журналістів. Хоча Коцаба не член НМПУ, ніхто з нас не хоче опинитися на його місці, тому ми маємо публічний інтерес висловлювати занепокоєність правопорушеннями щодо Коцаби, і цей інтерес мають враховувати статутні органи, Комітет та Голова НМПУ. Я як член НМПУ не хочу, щоб СБУ затикало мені рота, коли я недостатньо патріотично, на їх думку, висловлююся. Підозрюю, що не один я такий пікуся про свої права та свободу слова. Це мій законний інтерес – не зазнавати перешкоджання своїй законній професійній діяльності внаслідок репресій з боку СБУ, як був репресований Коцаба.

Відповідно до пункту 3.1 Статуту НМПУ, Профспілка для досягнення основної мети, зокрема, використовує для захисту законних прав та інтересів членів Профспілки засоби, передбачені Конституцією та чинним законодавством України, в тому числі збори, мітинги, маніфестації, демонстрації, пікети та страйки.

Статтею 34 Конституції України кожному гарантується право на свободу думки і слова, на вільне вираження своїх поглядів і переконань.

Таким чином, виступаючи із заявою на захист прав Коцаби, Комітет НМПУ цілком законно діяв на підставі статті 34 Конституції України, пунктів 2.1, 3.1, 5.7, 5.10 Статуту НМПУ, захищаючи публічний інтерес членів профспілки не зазнавати репресій за професійну діяльність та висловлювання думки. Ніяких порушень з боку Комітету тут не вбачається.

Видавати свої безпідставні підозри за обгрунтовані обвинувачення – це спільний елемент стилю що у службістів, що у Лаврика. Він, до речі, не тільки з комітету НМПУ "узурпаторів" зробив. Він і стосовно Коцаби пише, що, мовляв, не знає, чи порушив той закон, чи ні, тому він проти того, щоб відпустити Коцабу, якщо проти нього доказів нема. Виникає питання: чи чув пан Лаврик про презумпцію невинуватості, чи згоден він з цим загальновизнаним юридичним принципом?..

Наостанок скажу ще одну річ. Справді патріотичною, на мою думку, є заява НМПУ – відчайдушна спроба загальмувати падіння України до прірви військової диктатури. Підтримуючи репресії проти інакомислячих українців та втягуючи у військовий конфлікт людей, які не хочуть, не вміють, не можуть за станом здоров’я воювати, так звані патріоти насправді наближають дуже невтішне та болісне зіткнення своїх ілюзій із невтішною реальністю. Про яке їх ніхто не попередить, бо об’єктивних журналістів вони не хочуть слухати і затикають їм рота. І це, панове, не патріотизм. Це просто войовниче невігластво.