Завершення саміту виявилося настільки зіжмаканим і каламутним, що навіть Путін, на якого, здається, світили всі софіти, зібрані в Останкіно з такої  нагоди, геть заплутався і намолов очевидних дурниць про ефемерні котли й казанки...

Однак там, де скоромовки, там і недомовки. Технічно виконати бодай один пункт Мінська-2 нереально. Як на мене, взагалі нонсенс вести будь-які розмови про відбудову, відновлення банківського сектора (це при євро по 30 грн станом на вчора?), соціальні виплати, реанімацію інфраструктури тощо на тимчасово окупованих територіях та ще й під час війни. Такі речі обговорюються, зазвичай, після останнього пострілу, враховуючи ще й час для остаточних зачисток ймовірних самураїв. А те, що війна триватиме, не викликає сумніву.

Ніхто досі втямливо не пояснив, що за зона виникне у разі відведення важкої артилерії на дистанцію, передбачену новим Мінськом. Швидше за все, там орудуватимуть банди напівголодних і зневірених (отже, озвірілих) терористів, які вбиватимуть залишки мирного населення у пошуках їжі. І Україна навряд чи зможе втрутитися у ситуацію дієво, оскільки будь-який переступ лінії розмежування, проведеної на наших теренах, трактуватиметься Москвою як порушення угод, меморандумів і всього решти, хоч насправді вони не варті виїденого яйця. А «польові командири» ескадронів смерті, здайснивши рейди у «нічийну смугу», відпочиватимуть по той бік межі.

Це чудово, що Порошенко, - Путін скаржиться на нього за це особливо, - до Мінська-2 і під час дивився на Захарченка з Плотніцкім як на пусте місце. Тобто поводився у цілком цивілізованій традиції, яка не передбачає жодного контакту з терористами. Але поставивши свій автограф під «історичною угодою», він змушений буде поступитися принципами, оскільки ці персонажі стануть активними фігурантами «виборів за українським законодавством». Більше того, не виключено, що з часом, - амністовані, «білі» і «пухнасті», - вони з’являться під куполом українського парламенту у ролі законно обраних представників «народу Донбасу».

Дехто з розумників і зачарованих результатами Мінська-2 наводить нам за приклад стосунки ізраїльського керівництва з Арафатом, парадигма яких направду схожа на ймовірну українську ситуацію – від невизнання, руконеподавання до парадоксальної надії на те, що тільки Ясір здатен захистити Хайфу від «касанів» некерованих зірвиголів. Мушу розчарувати мрійників – в українській ситуації такого не буде. Бо, по-перше, щойно Порошенко погодиться на вибори за участю лідерів бойовиків, він може одразу оголошувати позачергові вибори президента. Присутність у парламенті військового угруповання є тому запорукою, а обіцяний закон про імпічмент – інструментом. Добре, якщо обійдеться лише законом...

По-друге, проводити вибори за неконтрольованих кордонів – тихе божевілля, яке, однак, стане буйним у день голосування. Я переконаний у тому, що за такого сценарію ми матимемо кілька нових «гумконвоїв» з Росії, якими доставлять не тільки вибухівку для терактів на дільницях задля картинки Раша-ТВ, але й потрібну кількість «виборців». З Бурятії, Сахи, - не важливо...

Ще один – надзвичайно показовий - момент. Особлива гнучкість наших європейських партнерів, яка дуже часто набуває аж надто непристойних рис. Одразу ж після Мінська, ще не дочекавшись дати припинення вогню, було заявлено про відмову від розширення санкцій з боку ЄС. Не минуло й півдоби, як  заповзяті французи поквапилися зголосити рішення таки віддати Москві злощасні «Містралі». Складається враження, що скоромовки, сказані Олландом та Меркель у вотчині Лукашенки, були симптомом нетерплячки. Не тому, що їх переймала доля України та українців, а від дивного свербіжу долонь від відкладених з нашої з вами вини фінансових оборудок з Путіним.

Що ж, панове, гендлюйте. Від Ліссабона до Владивостока. Цікаво тільки, які митні правила діятимуть на донбаській лінії розмежування...