З відомого анекдоту ми знаємо, що для заміни лампочки потрібні п'ять міліціонерів: один стоїть на табуретці з лампочкою в руці, а четверо підіймають і обертають табуретку. Питання, скільки комісій і підкомісій знадобляться державі для такої нехитрої операції, анекдот не порушує.

Створення, спотворення й усунення комісій, комітетів та інших органів, зображення яких не може бути визнане непристойним, мало впливає на реальну ефективність держави в галузі закручування лампочок. Де спочатку вистачало міністерства закручування, там одного дня стають потрібними комітет табуреткування, комісія тримачів і консультативна рада швидкості обертання. А наступної епохи можна вдовольнитися послугами електрика.

Історія Національної експертної комісії з питань моралі, що, схоже, таки завершена (хвала випадковостям, милостивим і милосердним), непогано ілюструє цю тезу.

Мораледержство

Ідея того, що держава має дбати про моральність своїх громадян, не нова. Такі думки відвідували ще стародавніх греків, а в епоху симфонії держав і церков, знану як Середньовіччя, їхнє виникнення було доведене до автоматизму. Навіть тепер, коли несекулярні держави становлять виняток, твердження того, що не державі охороняти мораль і точно не державі визначати, що вважати моральним, а що аморальним, не здається самоочевидним.

Особливо грайливою цю ідею робить той факт, що багато досить шанованих теорій держави ставлять її над мораллю, оголошуючи моральним те, що йде їй на користь, і аморальним - те, що їй шкодить. Такі погляди нагадують «готтентотський підхід» до моралі (якщо я вкрав у сусіда корову, це добро; якщо сусід у мене - це зло), але їх розділяв, зокрема, Платон, тому думати так не надто ганебно.

Однак що саме розуміти під «мораллю», в світському суспільстві неочевидно. Комуністи, наприклад, свого часу пішли шляхом створення «Морального кодексу будівничого комунізму», в якому формалізували щось дуже подібне до моральних настанов поширених світових релігій, лише під своїм фірмовим класовим соусом. Те саме, лише без формалізації у текст, виконують їхні нащадки, спираючись на «традиційні цінності», з-за лаштунків яких прозирають настанови та табу, що так чи інакше наявні у масовій свідомості.

Порноложство

Не дивно, що значна частина цих настанов і табу виявляється довколасексуальною. Більшість людських суспільств має дуже складну систему танців довкола репродуктивної функції, ґендера, людського тіла і відображення всього того в мистецтві. Наприклад, у вікторіанській Англії (де «шляхетні леді в ліжку не ворушилися») оголені зображення дітей (зокрема фотографічні), які для сучасного українця перебувають на межі «дитячої порнографії», символізували чистоту і непорочність. Тож питання, що перед нами - мистецтво чи порнушка, справді неоднозначне і справді потребує уважного розгляду.

Врочистою функцією трансляції інтуїтивно зрозумілих переляків і забобонів у чиновникочитабельні тексти і була наділена наша майже покійна Комісія. Цей підхід цілком логічний - якщо ми не маємо формального тексту, відповідно до якого можна визначати моральне і аморальне в мистецтві, варто зібрати раду старійшин, ой, відповідний орган, і нехай формулюють мудрі одкровення.

І тут настає найцікавіша мить - комітети зібрано, лампочку приготовано, і табуретка починає обертатися. Скільки ж лампочок накрутили наші герої?

Вушко потребує жертв

Найрезонанснішим діянням нацкомморівців можна вважати внесення до списку заборонених роману Олеся Ульяненка «Жінка його мрії». Бо інквізиторське пресування ґейського журналу «Один з нас» - цілком нормальна поведінка немолодих чиновників, впевнених у своїй нормальності. Зате наїзд на якісну соціальну прозу за наявні в ній натуралістичні деталі інтимного життя персонажів - заявка на перемогу.

І перемоги було досягнуто. Ульяненка змусили переписати роман так, щоби палець у дупі перетворився на ніжно вкушене вушко, і це перетворення ідеально символізувало б сенс і зміст роботи Нацкоммору, якби не одне але. Після «мирової» Олесеві продовжували погрожувати, а згодом і вбили. Ну, офіційно - не вбили, типу, сам помер, але ж усі в курсі, що сталося.

Через це від жартів про дідків, що державним коштом вивчали кілотони німецької порнушки і тепер не зможуть без того обходитися, не лише смішно, але й страшно. Адже вбивали не вони, а якісь інші борці за все правильне проти всього неправильного. І від ліквідації комісії ані лампочка не вкрутилася, ані суспільство здоровішим не стало.