Перша річниця Революції Гідності це не тільки привід для пам'яті, це, перш за все, спосіб організації цієї пам'яті. Як ми почнемо пам'ятати – так за великим рахунком ми і будемо далі пам'ятати.

Найкраща пам'ять про Революцію

Найкраща пам'ять про Революцію Гідності полягає не стільки у жалобі за загиблою Небесною Сотнею (хоча жалоба теж потрібна) і не стільки у підведенні підсумків (хоча років за 2-3 підсумки будуть уже потрібні), а в спробі проаналізувати нові звершення та нові уявлення в ході цих звершення.

В першу річницю Революції варто зробити деякі масштабні узагальнення щодо аналізу процесів, які безпосередньо з нею пов'язані.

Зараз з'являється вже багато важливих свідчень про Революцію Гідності, які дозволяють зробити наступні висновки:

1. Революція стала наслідком процесу емансипації української громади, що розпочався Помаранчевою Революцією 2004-го року.

2. Емансипація української громади полягала у поширенні стійкого переконання, що подальша залежність України від Росії пов'язана з руйнуванням не тільки держави, яка фактично і була зруйнована за режиму Кривавого Президента, а з руйнуванням самого українського суспільства.

3. Революція Гідності була підготовлена силами української громади, і жодних конкретних і доведених фактів її підготовки з боку США російською владою так і не було надано.

4. Саме російська влада винувата в том, що мирний протест перейшов у фазу збройного протистояння. Саме російська влада застосувала схему почергового розстрілу найнятими нею снайперами представників силових органів і протестантів – для того, або довести ситуацію до збройного конфлікту на Майдані.

5. Збройне протистояння на Майдані російській владі було потрібно аби розв'язати війну проти непокірної України і окупувати Крим та Новоросію.

Отже, 20-го лютого 2014-го року стався злам старого політичного режиму в Україні і розпочався активний період Революції Гідності. Водночас саме ці події призвели до контрреволюційної війни Росії з Україною.

В буремні часи революції та війни дуже часто важливі зміни проходять повз нашу увагу. Тому для заснування пам'яті про Революцію Гідності зупинимося на двох важливих узагальненнях – зміні уявлень про батьківщину та зміні уявлень про соціально активну структуру суспільства.

Здобути Батьківщину

Вибирати Батьківщину стало можливим, і тому в світі все змінилося. В ці дні перечитував патріотичну поезію Василя Симоненка. І піддав сумніву актуальність рядків з його вірша "Лебеді материнства", написаного ним весною 1962 року: "Можна все на світі вибирати, сину; Вибрати не можна тільки Батьківщину".

Саме ця обставина – можливість вибирати, створювати чи перетворювати наново Батьківщину – за великим рахунком зумовила Євромайдан 2013-2014 років і російсько-українську війну 2014-2015 років.

Українська громада виявила волю порвати з колишньою своєю великою батьківщиною-сім'єю СРСР та своїм старшим братом Росією і вступити в батьківщину-сім'ю Європейський Союз.

Саме воля українців зумовила перемогу Євромайдану 20-го лютого 2014-го року, коли режим Кривавого Президента був зламаний і почався новий період – революційної антиколоніальної війни з Росією.

Вибір батьківщини в Україні відбувався в різних формах – в формі силового і навіть кривавого протистояння на Майдані, в символічній формі через руйнування пам'ятників Леніну, в політичній формі через зміну влади та політичного режиму, в економічній формі через перегляд структури зовнішніх зв'язків України з Росією та Європою, в культурній формі через виокремлення українського патріотичного контексту як значимого, гідного і такого, яким можна пишатися, в військовій формі через боротьбу за геополітичну незалежність від Росії.

Низько вклоняюся героям Небесної Сотні за їх вибір Батьківщини, який вони захистили своєю кров'ю! Щиро дякую всім захисникам Майдану за їх наполегливий протест і можливість мати свободу обирати батьківщину!

Водночас не всі українці погодилися на вибір Євромайдану. Українці Сходу України все ще вважали СРСР своєю батьківщиною, а Росію своїм старшим братом. Оскільки їх архаїчні уявлення не сприймалися в Україні і навіть в Росії, вони змушені були створювати свої нові квазі-батьківщини ДНР і ЛНР, щоб увійти в склад Росії. Але виявилося, що і Росія не дуже хоче собі цих квазі-батьківщин.

Саме тому, коли сьогодні говорять, що Майдан перемістився з центру Києва на Схід України, забувають додати, що право створювати свої квазі-батьківщини ДНР та ЛНР було завойоване саме на Майдані – 20 лютого 2014-го року.

Отже сьогодні маємо такий набір протобатьківщин – традиційні Україна та Росія, інтегральні модерні СРСР та ЄС, постмодерні квазі-батьківщини ДНР та ЛНР. Десь там на горизонті можна помислити ще конструктивістські батьківщини – сконструйовану наново Україну та сконструйовану наново Росію.

Майдан і Антимайдан найкраще означуються через диспозицію обрання ними батьківщин. Диспозиція Майдану – за Україну і за Україну в Європі. Диспозиція Антимайдану – за Росію і за СРСР в Росії.

Політика найближчих років в Україні буде займатися тільки цим – творенням нової України як батьківщини нового типу – конструктивістської за суттю, мережевої за формою, фрагментарної за структурною організацією, громадської (а не громадянської) за типом зв'язності, волонтерської за способом суб'єктної ініціативи.

Як ніколи раніше, назва політичної сили "Батьківщина" є дуже актуальною. І тут я перед політичною інтуїцією Юлії Володимирівни знімаю свою просту, але модерну, шапочку.

Вибір своєї батьківщини – це саме те, що відбувається не тільки в Україні. Це відбувається в Росії, це ж відбувається і в Європі.

Сама Європа на тлі подій в Україні нині змушена визначатися – чи є вона батьківщиною, яка спроможна замістити собою і своїми змістами традиційні державно-етнічні батьківщини, які інтегровані в неї як елементи.

В цьому сенсі, згадавши головний концепт книги під редакцією Єріка Гобсбаума "Винайдення традиції", можна сказати, що нова Україна конструюється вже, а новій Росії в будь-якому разі ще належить пройти спроби реконструкції, деконструкції чи конструювання наново, а можливо навіть все одразу. Росії належить постати в новому вигляді як неімперії, як фрагментованому на безліч анклавів з їх містами-осередками квазі-державному утворенню.

Народження нового класу в Україні

Чому мітинги на Болотній площі в Москві 2011-2012 року не змогли закласти зміни політичного устрою та соціальної структури російського суспільства, а Майдан зміг це зробити в Україні?

Якщо пов'язувати дві ці події, то можна сказати про принципову відмінність класової структури Росії та України. "Офісний планктон" Болотної площі так і лишився декласованою і малоініціативною спільнотою після 2012-го року, особливо в умовах поліцейської держави, яка фактично створена в Росії. В той час, як нова громадська спільнота Майдану була класована безпосередньо на першому і другому Майданах в ході тривалих подій громадського протесту 2004-го та 2013-2014-го років.

Цьому новому громадському (а не громадянському вже) класу в Україні російська влада знайшла противагу у вигляді пролетаріату індустріального Донбасу. Російська влада провела інформаційну обробку масової свідомості пролетарського регіону, озброїла його, забезпечила військовими спеціалістами та профінансувала його так звану "повстанську боротьбу" проти так званої "київської хунти".

Зрозуміло, що в авангарді так званої "повстанської" боротьби на Сході України стоять військові спеціалісти з Росії, але їх основна сила це індустріальний старорежимний пролетаріат Донбасу, задурений, істеризований, доведений до агресії.

Залишок індустріального періоду, сектор радянської економіки, який дуже довго російські ЗМІ переконували в тому, що він годує всю Україну, вирішив відокремитись від України. І в цьому сенсі виявилося, що його власної пролетарської культури не вистачає ані на саму війну, ані на життя під час цієї війни.

Пролетаріат є індустріальний клас, що зазнає повного декласування в постіндустріальний період, яке доходить не просто до стану люмпенізації, а до стану втрати людської подоби. В стані нинішньої війни це вже не люмпен-пролетаріат, це треш-пролетаріат – сміття історії, руйнівну силу якого нове споживацьке суспільство поставило собі на службу. Саме тому сьогодні ми переживаємо руйнування актуальності марксизму в його головному пафосі – всесвітньо-історичної ролі пролетаріату.

Немає більше у нинішнього пролетаріату не те що всесвітньо-історичної ролі, в нього немає навіть локально-короткотермінової ролі. Регіональний треш-пролетаріат Донбасу не здатен ні на всесвітню, ні на локальну самостійну суспільну роботу. Треш-пролетаріат не може створити ні справжню батьківщину, ні справжню державу. Марс вважав, що у пролетаріату немає батьківщини. Можна сказати, що треш-пролетаріату немає навіть більш-менш стійкої квазі-батьківщини. Треш-пролетаріат може бути лише компрадорським.

Пролетаріат єдиний до кінця революційний клас в індустріальних революціях. В конструктивістських громадський революціях декласований треш-пролетаріат виступає як єдиний до кінця контрреволюційний клас.

І тут я нашим комуністам можу лише допомогти потрапити на смітник історії разом з треш-пролетарітом. Чи швидше Україна звільниться від згадки про комуністів, тим менше зрадників і терористів буде у ній.

Що приходить на зміну пролетаріату? В модерний і особливо постмодерний період на зміну пролетаріату прийшов середній клас, який Маркс вважав проміжним класом, тобто, в його теорії, селяни, ремісники та інтелігенція розшаровувалася між пролетаріатом та буржуазією. Західній цивілізації вдалося зупинити цей процес розшарування за рахунок створення великого шару середнього класу. Водночас саме середній клас став основою споживацького суспільства, яке і призвело до нинішньої світової кризи.

Середній клас в процесі світової кризи знищується, оскільки знищується головна мотивація цього класу – споживання – і головна функція цього класу – бути основою представницької демократії.

На противагу середньому класу з'являється принципово новий клас – громадський клас. Це об'єднані у самоуправні громади люди, які є соціально активним на всіх рівнях соціального життя – в самозабезпеченні своїх сімей, в управлінні громадами, у випрацюванні мережевих зв'язків громад. Також громадський клас має амбіції домагатися координації, самоорганізації та самоуправління всієї людської громади планети.

Якщо для пролетаріату "Пролетарі всіх країн, єднайтеся" є лише заклик, то для громадського класу не потрібно жодних закликів. Громадський клас виникає як значним чином об'єднаний у соціальні мережі по всьому світу, де немає державних кордонів.

Чи працює взагалі класова теорія в цьому випадку? Чи взагалі громадський клас є класом? Мені здається, що класова теорія працює тоді, коли відбувається класове розшарування. Інакше кажучи, громадський клас можна розглядати всередині постмодерної класової теорії допоки існує індустріальний (модерний) клас пролетаріату, постіндустріальний (постмодерний) споживчий та безвідповідальний в плані громадської активності клас "офісного планктону". По мірі руйнування цих класів – модерного та постмодерного – громади потрібно буде вже розглядати поза класовою теорією.

Отже українська Революція Гідності призвела до важливих змін у суспільстві. Вона прямо і безпосередньо поставила питання про появу складних ідентичностей і складного уявлення про патріотизм та батьківщину. Також вона поставила питання про появу нової соціальної структури, яку в спрощеному вигляді поки що можна розглядати як класову, де активними є громади, що постають як мережево пов'язані з усім світом.

Вибір Батьківщини і конструювання нової Батьківщини, зміна класів і створення нового громадського класу – ось як продовжується Революція Гідності.