Подзвонив щойно Сергій Радченко. Він лежав 20 днів в комі після побиття 30 листопада на Майдані. 25 років, повний сирота, бо батькі загинули в автокатастрофі. Попросив гроші на квиток до себе додому-у Чоп, Закарпаття. Звісно, квиток йому я купив.

В той же час, це привід для думок: по-перше, скільки таких потерпілих на Майдані, які не стали депутатами, президентами, прем'єрами, а мали реальні побиття і тепер опинилися без підтримки суспільства? Скільки їх? І хто про них пам'ятає? Про Сергія хоч тоді в газетах писали, а пригадуєте скільки в БСП було молодих хлопців і старших чоловіків з розбитими головами? Хто ними опікується нині? Ті, хто стали депутатами, президентами, міністрами про них пам'ятають?Адже завдяки цим побитим вони стали депутами, президентами, міністрами.

І,друге: а як щодо питання про гідну заробітню платню(якщо Майдан з трибун пафосно називають Революцією Гідності)? Не можна буде все життя на утриманні, не можна все життя просити гроші на квитки,то чи забезпечені люди(і не лише побиті) гідною зарплатнею на роботі? А це питання, яке взагалі табуйоване для суспільства.У нас боряться за що завгодно, лише не за нормальну зарплатню(ну, звісно, окрім кумедного випадку з "молодими депутатами", які замість того,щоб підняти питання про підвищення зарплат для населення, почали каденцію з питання підвищення зарплат для депутатів)?

Молодий чоловік 25 років повинен мати можливість купити собі самостійно квиток на залізницю. Для цього він повинен мати роботу і належну оплату на цій роботі. Зрештою, коли-небудь в суспільстві буде розуміння, що владу ми обираємо зокрема і для забезпечення таких базових свобод?