Коли я був ще геть маленьким, і состоял в злочинному угрупуванні під назвою совітський дитсадочок, то я теж, як і сучасні ватнікі, святкував цю диявольську дату - 23 фєвраля.

В цей день вихователі робили утрєннік для дітей та їхніх батьків. На один з таких утрєнніков мене вдягнули в костюмчик більшовика, котрий складався з шортиків, звичайної сорочки та пластикової зеленої каски совітського солдата з червоною зіркою на лобі. Виглядало це дуже красиво і я був абсолютно щасливим в ту мить.

Але коли всі ми, дітлахи вбрані маленькими більшовичками, мали розпочати свій виступ у вигляді хороводу і читання дебільної поезії, котрась з виховательок здерла з мене омріяну каску і начепила на мою дрібну макітру звичайну фуражку, щоб було як в інших. Шоб нє видєлялся, с*ка.

Через отакі дрібниці Совітський Союз і самонаї*нувся. Я гірко плакав і страждав - утрєннік нє задался через уравніловку. Саме тоді, як зараз пригадую, в мій розум проникла перша, дуже обережна, антисистемна думка - шото тут нє то, не подобається мені вся ця історія і всі ці люди.

Але головною помилкою совітського виховання, в моєму випадку, було не це.

Ці дов*ойоби, вихователі та шкільні вчителі, не спромоглися пояснити простої штуки - чому Павлік Морозов хароший мальчік, а не мудак? Чому зрадити родину на користь колективу жадібних упиріто в однакових фуражках - це добре і гонорово, а не навпаки.

Уявіть собі, фактично в совітській школі викладали мистецтво зради, при тому загальна етика епохи таврувала саму по собі зраду як очевидний гріх.

Два протилежних сигнали без переконливих пояснень - чому саме так, а не інакше? Дитячі голови тріщали через цю пляску протилежностей, а разом з ними тріщав СРСР.

Якщо коротко - Совітський Союз розвалився через те, що його нещасні мешканці крепко запи*ділися.