Після позавчорашньої доби хочеться сказати: не дай Боже помирати, коли біля тебе камери. Живіт мертвого Нємцова, який просто був майже всюди і від якого просто неможливо було ніде сховатися (дякую "Новій газеті" і Жені Фельдману, що в нього був Нємцов лише в пакеті і здалеку). 

А потім сюжет "1+1" з Пісків, в якому хвилину, а може і більше лежить поранений Сергій Ніколаєв, ще живий, а журналісти його знімають, як він потрохи помирає, а потім пишуть на його фоні коментарі, поки фотографу намагаються надати допомогу медики. 

Ми 10 місяців на війні, я думаю, що ті, котрі на ній працюють бачили вже і мертвих і поранених. 

Я намагаюсь питати в поранених, чи хочуть вони, аби їх знімали, наші режисери це монтують так, аби було здалеку і по секунді.

Мертвих лише дуже здалеку, або черевик, краплю крові.

Я не хочу тут показувати сюжет Олександра Загороднього з "1+1". 

Я краще вам покажу сюжет журналіста BBC Джона Сімпсона - кореспондента із 40-ка річним стажем роботи у зонах конфлікту. 

Це репортаж з Північного Іраку. На конвой з пресою випадково скидає бомбу саме американський пілот. І гине оператор Сімпсона. 

Тут показано, як виважено і не приховуючи цього випадку подає це журналіст, краплі крові оператора, секунда, як цього оператора несуть, всього секунда.

І абсолютно не істеричний тон журналіста на фоні не мертвих людей, а палаючих машин десь далеко на фоні. 

Я сама часом зі стандартами не справлююсь, але я завжди намагаюсь поставити свою маму на місце чужої, чи хотіла б вона, щоб вся країна бачила це, якби замість от цього/цієї пораненої була я. Це правда дуже тверезить.

Знаєте, зараз багато говорить про те, хто вбив Нємцова. І часто звучить, що його вбила ця ненависть, яку ганяють російські телеканали, друзі Нємцова і відомі російські опозиціонери говорять, що в російському суспільстві є запит на ненависть. Не хочеться, аби такий запит був і в нас, а з'являється такий запит тоді, коли людське перестає торкати. 

Не варто робити лайків зі смерті. В цьому теж буде наша перемога.