Дружба народів – базова радянська міфологема. Хоча слово “радянська” (чи, як зараз кажуть, “совєтська”) не зовсім відповідає дійсності. Радянськими були естонці й евенки, мордва й молдавани, але ніхто з них ні до кого не ліз зі своєю нав’язливою дружбою. Зате для росіян це завжди було улюбленою забавою.

(Кажуть, вони почали з того, що вкрали це ім’я.) Як же з огляду на таку вдачу їх тепер величати? Кацапами? Москалями? Рассєянами? Щоби нікого не образити назвімо їх “великоросами”.

Так от … Для великоросів ідея дружби народів є життєво необхідною ілюзією, міражем, який ось-ось їх допхає до прірви. А для решти світу це – дуже небезпечна брехня. Народи не можуть дружити, дружать між собою люди.

Ця міфологема навіть стала топонімом (Я колись жив на бульварі Дружби Народів в Києві.) А у великоросів є також журнал “Дружба народів”, університет Дружби народів ім. Патріса Лумумби, з якого гебе продовжує вербувати для себе шпигунів з усього світу, і орден Дружби Народів. (За правилами, він “мусить кріпитися до грудей, з лівого боку, і його місце – після ордену Трудового Червоного Прапора”.) У 2011 році цим орденом була нагороджена Валентина Терешкова, перша жінка-космонавт. Питання: за яку саме дружбу її відзначили? Й це після того, як вона розлучилася з Ніколаєвим (теж космонавтом), і тим самим зламала не лише дружбу, але й любов! Хіба що ця нагорода дісталася їй “за розвиток пролетарського інтернаціоналізму” (Існує й така категорія, хоча за всі роки СРСР ніхто так до путя і не пояснив, що це таке. Ну а зараз і поготів.)

Радянські солдати з окупаційних військ, котрі були розташовані в країнах Східної Європи, в певні дні під наглядом командирів та замполітів мусили спілкуватися з місцевими. Це називалося “їздити на дружбу”. Але там був сухий закон. Дехто вважає, що саме тому розпався Варшавський пакт, і їхня “дружба” ніколи не переросла у нормальну людську приязнь.

Ідеальним зразком великороської обманки є банкнота радянського рубля. На ній під написом “один рубль” іде переклад цих слів на всі п’ятнадцять мов радянських республік – “карбованець”, “рубель”, “сом”, “манат”, тощо. Хоча, насправді, не існувало такої валюти, як “карбованець”, “сом” чи “манат” – лише рубль. Це називалося “національний за формою, інтернаціональний за змістом”.

Або такий приклад. 1945-й рік. Радянська влада вдруге прийшла на Волинь. В селі десь на кордоні з Галичиною організовують колгосп. Головою колгоспу призначають місцевого чоловіка з кримінальним минулим. До 1939-го року він сидів за крадіжку й розбій у польській в’язниці. Радянські війська його випустили, потім була війна, і ніхто не знав, де він її перебув. І от він повернувся, разом із загоном НКВС, скликав всіх селян і каже: ”Відтепер тут буде колгосп, і я буду вашим начальником. Кому це не подобається – їде на Сибір. А якщо би всі тут такі українці, то хер з вами, нехай це буде колгосп імені Шевченка”.

Для великоросів міфологема “дружба народів” – не менш важлива, ніж “слов’янська єдність” (ідея, що походить від повної необізнаності з життям і побутом жодного з цих народів) або “православна цивілізація” (релігія для них – навіть не опій, а знаряддя духовного тоталітаризму), чи “Євразія” (прямий нащадок кочової татаро-монгольської  Азії, якій дозволили заповзти в Європу), чи “Київ – матір міст руських”. Я не знаю жодного великороса, який би не вірив у цю останню брехню. І це при тому, що у 1169-му році, задовго до монголоїда Батия саме православний суздальський князь Андрій Боголюбський (дуже доречна кликуха) першим в історії пограбував та зруйнував цю “матір” і повбивав всіх її городян, які не змогли втекти. Ще й вкрав її найбільшу святиню – грецьку ікону Божої Матері.

Мета “дружби народів” – нав’язати жертві насильства думку про те, що ґвалтівник є її найбільшим благодійником (“народ і партія – єдині”), тому замість опиратися, краще віддатися йому і сподіватися, що “перемелеться – буде мука” або “стерпиться – злюбиться”. І з цього погляду більшість радянських людей є носіями “стокгольмського синдрому”, психічного розладнання, яке виявляється в тому, що жертва починає себе ідентифікувати зі своїм катом. Та й чим ще є весь цей експеримент зі створенням “радянського народу”, як не боротьбою проти біологічної природи людини, тобто війною з самим життям?

Підступність “дружби народів” полягає в тому, що здаля вона виглядала, як букет, котрий пастух зібрав для своєї свинарки (був такий сталінський фільм “Свинарка і пастух”).

В тому фільмі не було поданих нижче прізвищ, але то, мабуть, якийсь недогляд. Вони всі – звідти. Лише фіни змогли, обрізавши поли, вирватися.

Адам’єва            Иунапуу            Пагадьонка      Соловейко

Бугагай               Запашидзе        Пшизщек        Шкодовал

Вегетар’ян          Казашко            Румунчин        Якуба

До речі, про Кубу. Великорос був сунувся у це “підбрюшшя Америки” (дякуємо за вираз, Олександре Ісаєвичу), бо то він не сумнівався, що (як колись радісно оголосив поет) “отсель грозить мы будем шведу”. Але щось у них обламалося, і довелося перемикатися на режим “дружби народів”.

Я пригадую, як у Києві в шістдесяті роки, на Хрещатику, у центральному гастрономі, напроти кінотеатру “Дружба”, за квартал від книгарні “Дружба” щонеделі вранці збиралися студенти з Куби. Вони замовляли свої “подвійні половинки”, забивалися в дальній куток кав’ярні й про щось тихо гомоніли. І я не пам’ятаю жодного разу, щоб до них звертався хтось з “наших”, або щоб вони переходили на російську мову і гомоніли про те-се з киянами. Можливо, це щонедільне стояння (там не було стільців) у випарах кави, в кутку гастроному було їхньою оазою, чимось на зразок клубу, бо офіційні земляцтва, скоріше за все, “простукувалися” великим братом. Не могли не. Бо на тому стоїть уся “дружби народів”.

Куба у нашому тодішньому житті була присутня у вигляді цигарок “Кім”, “Вісент”, сигар “Ромео і Джульєта”, рому “Гавана-клуб”, тростинового цукру (хоча білий, рафінований був нашим людям набагато солодший) і віршика “Куба, аддай наш хлєб, Куба, бері свой сахєр”. Ні їхня народна музика, ні афро-кубинський джаз до нас не добивали. Не було також ні звичного для соцтабору пролетарського братання, ані масових шефських поїздок на “острів свободи”. Тропічна недбалість, океанська смага, відпускні знайомства з вогнистими мулатками – нічого з цього ми так і не покуштували. Несумісність цих двох стихій (завалдайської та карібської) була настільки разючою, що через півстоліття “дружби” товариш Путін, найбільший із нинішніх великоросів, на якомусь із засідань свого політбюро поставив риторичне питання: “А нахуя нам Куба?”. І тим самим остаточно визнав, що його імперія не буде соватися за межі земель, які колись загарбала Орда.

Великорос – це, перш за все, імперіаліст. Він свято вірить у свою окремішність від решти людства (на тій лише підставі, що в нього – “особенная стать”) і в свою боговибраність (“в Рассію можна только вєріть”). На його думку, імперії – головні рушії прогресу, бо вони доносять світло науки й культури до темних мас, що заселяють їхні окраїни й периферії. Хтось із цією думкою погоджується, інші сперечаються. Але чи надається Великоросія до такої місії? Адже тільки вона з усіх європейських імперій заслужила звання “тюрми народів”. Її імперські потуги були й завжди будуть приречені на поразку хоча б тому, що в основі “російської ідеї” (ще одна небезпечна міфологема!) лежить протиріччя, яке неможливо розв’язати. А саме: не можна будувати багатонаціональну державу й так палко ненавидіти все “неруське” – “хохлів”, “жидів”, “чучмеків”, “банабаків”, “прибалтосів” і опрочу “кавказьку національність”. І особливо, як виявилося, – “хохлів”, їхніх, буцімто, кревних братів (пам’ятаєте Каїна?). І в цій ненависті, безумовно, є щось потойбічне. Мабуть, саме тому її так важко збагнути.

А що, як “російська ідея” все ж таки існує? Тоді її місце – поруч із іншими подібними ідеями, включно зі швейцарською й папуа-ново-гвінейською. І вона мусить походити від загальнолюдської ідеї, яку колись відкрив французький філософ і математик Блез Паскаль (1623 – 1662). Паскаль писав, що всі людські нещастя походять із одного джерела: від того, що людина не може спокійно всидіти у себе в кімнаті. У випадку з великоросами їм чомусь треба постійно загарбувати чужі землі (“щоб з собою взять у домовину”) і когось поневолювати.

Але їхню цивілізаційну зверхність не визнають не лише народи Східної Європи, Балтії чи Кавказу, але й їхні одновірці-малороси, які, нарешті, усвідомили себе і стали українцями.

Єдиним реальним виявом цивілізаційного впливу великоросів на підвладні їм племена стало вживання імен по-батькові та закінчень “–ов” у народів Середньої Азії й Кавказу. Наприклад,

Але що нам до тих великоросів! Хіба у нас мало власних болячок? От зараз усі кажуть, що” “Україна – не Росія”. Або “ми – не совок”. Прекрасно! Але чому ж тоді і досі в Києві є бульвар Дружби Народів? А трохи далі – Дніпропетровськ, Торез, Дніпродзержинськ, Свердловськ, Артемівськ, Стаханов, Кіровоград, Комінтерново, Леніно, Первомайськ і тьма подібних імен зі смердючого котловану. Чи позбудемося ми їх колись?