Минулого тижня старшокласники франківської школи №2 влаштували «коридор ганьби» вчительці з географії. Діти збунтувалися, бо ж на своїх уроках педагог паплюжила Майдан та українських військових, натомість звеличувала Путіна і Сталіна.

Франківські школярі сказали, що взяли приклад зі львівських студентів-географів, які тижнем раніше влаштували «коридор ганьби» своїй викладачці з тих же мотивів. Ризикну припустити, що таких акцій варто очікувати і надалі. Хвиля пішла… Питання лиш, кого вона накриє...?

Чудово розумію бажання молоді висловити свій протест. Сама ж бо не раз, як то кажуть, «була помічена». Один з перших випадків – у сьомому класі.

Фізичка – молода вчителька, яку проте боялася вся школа – регулярно, доскіпуючись до формальностей, занижувала мені оцінки. Крапку над «і» у наших стосунках поставила одна з самостійних робіт. Усі задачі було розв’язано правильно, та в одній з відповідей червоною пастою було скреслено нуль, а нижче стояла оцінка «добре». Кілька разів я перерахувала свою відповідь. А тоді взяла роботу і на великій перерві пішла у вчительську: «мабуть, вона помилилася».

Та фізичка навіть не глипнула на мої розрахунки:

– Ти мене в чомусь звинувачуєш? – голосно і грізно спитала вона.

І від несподіванки я розгубилася. Пригадую тремтіння тиші у переповненій кімнаті вчителів, з десяток здивованих поглядів, спрямованих просто на мене, шалений стукіт серця і дрижаки, які охопили все тіло. Ноги стали зрадливо ватними, а язик просто кам’яним.

Я не планувала нікого звинувачувати, але…

– Ви щоразу несправедливо занижуєте мені оцінки, - у тій гробовій тиші чула себе ніби збоку. А далі – несамовитий крик фізички «геть звідси», грюкіт дверей за спиною, і сльози образи, які ковтала, поки бігла додому.

Увечері заявила мамі, що школу доведеться змінити, оскільки в цій ходити на уроки фізики я більше не буду. Мені пощастило з батьками. Вони поважали мої рішення. Наступного дня, попри обіцянки директора владнати конфлікт, ми з мамою забрали документи.

У 10-му класі волонтер-американець, який вів у нашому ліцеї ділову англійську, заявив на уроці, що Україна – це країна третього світу і почав з азартом і «у фарбах» розвивати цю тезу. Спроби дискусії він ігнорував. Довелося встати і мовчки вийти з класу. Разом зі мною аудиторію залишили ще кілька учнів. «Не вважаємо за можливе відвідувати уроки викладача, який не поважає нашу країну, а отже й нас», – пояснила демарш директорці.

У 90-ті роки на Півдні України це, мабуть, звучало трохи дивно. Та мені пощастило з ліцеєм. Нас вчили поважати себе. Тому матеріал курсу дозволили опанувати самостійно, а залік скласти вчительці англійської.

В університеті, коли нам змінили викладачку одного зі спецкурсів, підбила групу написати заяву. Ми просили повернути попередню викладачку, оскільки нова, замість вчити нас, «під час занять займається репетиторством з абітурієнтами». Це була правда, і до нас дослухалися. Щоправда, ображена педагог до кінця навчання проходила повз з виглядом, ніби мене не існує. І це було неприємно. Але це був її вибір, я продовжувала вітатися. Мабуть, і з університетом мені теж пощастило.

У мої шкільні роки такі «витівки» дорослі сприймали як «самовпевненість» та «юнацький максималізм». Директорка школи навіть сказала мамі, що через це «бунтарство» матиму в житті багато проблем.

Не знаю, чи в моєму житті більше проблем, ніж в інших. Думаю, у кожного вони свої. У будь-якому разі досі переконана, що відстоювати свою думку потрібно.

Та якщо раніше наважитися на це було важче, то нині протести в тренді. І для молоді заявити про свою громадську позицію – це майже справа честі.

Революція – добрий вчитель. Шкода лишень, надто радикальний. Воно, звісно, гуртом батька легше бити. Та може варто хоч час до часу вдаватися і до цивілізованих методів?

Цивілізований – «прилучений до цивілізації; культурний, розвинений». Так каже словник.

А що таке «коридор ганьби»? Якою є його мета? Навернути на «путь істинний»? Навряд це дієвий метод.  Зняти з посади? Ні, бо законодавство не передбачає такої підстави звільнення. Єдиною його метою є принизити.

І в цьому «коридори ганьби» для викладачів у Львові та Франківську нічим не відрізняються від «параду» військовополонених у Донецьку. Це не протест. Це показуха для самоствердження більшості через приниження меншості. Безвідносно до ідеї. Це – дикунство.

І чи не найбільше насторожує те, що такі акції відбуваються у стінах закладів освіти. Бо ж по-перше, це означає, що викладачі та батьки самоусунулися або ж просто не спромоглися вирішити проблему. І в цьому випадку учні та студенти виявилися свідомішими від своїх наставників. А по-друге, важко повірити, що про підготовку «коридорів» не знав ніхто з дорослих, а отже все відбувалося з мовчазної згоди принаймні частини цих дорослих.

Діти – молодці. Та їм не пощастило: ніхто не пояснив їм, що важливим є не лише сам протест, а й те, ЯК його висловлювати. Першопричина будь-якого протесту – це вимога поваги до себе. Перш, ніж вимагати її від інших, варто навчитися поважати себе самому. Людина, що поважає себе, не буде принижувати інших.

З позиції ж права (привіт шкільним урокам правознавства!), ситуація ще простіша.

Чи має викладач право симпатизувати Путіну? Так. Право на свободу думки і слова є невід’ємним правом людини.

Чи має право викладач пропагувати свої політичні переконання на уроках? Ні. Завдання викладача на уроках – викладати свій предмет.

Чи мають право учні та студенти протестувати, вимагати звільнення? Так. Чи мають вони право принижувати гідність викладача? Ні.

Ці «коридори» – сигнали про початок хвороби суспільства. Бо ж від цькування одиниць за інші переконання до «полювання на відьом» – рукою подати. А в нашій країні, хочемо ми того, чи ні, «інших» багато. І вони не зникнуть.