Ах, які вони дитинні котики, диво-котики верби!

Здавна українці шанували вербу. У світі існує 350 видів верби, в Україні – 30.

Від її найвищого різновиду, а це біла верба (до 25 метрів), до високогірної карпатської - сірої верби та кущової лози (ницелоз, червона, вухата, шелюга червона, попеляста, кошикарська (прутовидна – корзиночна, конопляна). От тільки у росіян є слова вЕрба та ива, а у нас тільки вербА. «Ива остролистая» - гостролиста верба, або шелюга жовта; червона шелюга - краснотал.

Імена верби давали пращури нашим містам і селам. Так, на Полтавщині є слобода Вербки, з якої 1790 року до Пологівського району Запорізької області прибули переселенці та заснували с. Вербове.

Наприклад, у другій половині 11 століття назву червоної верби отримало місто Львівської області – Самбір. Саме звідси 1604 року загін Лжедмитрія виступив на Московію, бо Марина Мнішек була дочкою самбірського старости. 

У Харківській області на р. Мож є с. Рокитне із стародавніми будівлями: Миколаївська церква 1805 року, палац ХІХ століття. Назва села утворилася від назви крихкої, ламкої верби – рокити. У Якова Щоголева читаємо: «Густими гілками покрита й повита. На райській долині стояла рокита».

Красуються на карті України й тюркські верби – «тал»: річка Талова і с. Талове на Луганщині, с. Тальне у Черкаській області. Із словом «тал» пов’язана назва верби мигдалевої – білотал, білоліз або три тичинкова верба, а також чорнотал (чорноліз).

Доволі популярним було прізвище Вербицький. Звісно, це прізвище композитора, автора музики гімну «Ще не вмерла Україна» Михайла Вербицького. Уславив своє прізвище архітектор із Севастополя, який спорудив у Києві Держбанк і залізничний вокзал, Олександр Вербицький. Пам’ятає історія й козака Тимофія Вербицького. Цей добрий знайомий Петра Сагайдачного та Іова Борецького мав у Києві на Подолі власну друкарню, видав перший київський «Буквар» 1628 року. 

Не оминули своїм словом вербу й поети. Так, Тарас Шевченко змальовує: «Пишається калинонька. Явір зеленіє. А кругом їх верболози й лози зеленіють».

Частенько згадують українці м. Седнів Чернігівської області, альтанку, у якій засмучений зрадами коханої дружини Леонід Глібов написав вірш «Журба», де є слова: «Там три верби схилилися, мов журяться вони…»

Хриплий голос Володимира Висоцького у пісні «Біда» виводив: «А что я тебя ждала, знает только лишь ветла, да ещё перепела с перепёлками».