Сайт Юлії Савостіної, яка робить власними силами більше для розвитку українського виробника, ніж купа міністерств та відомств, зламали, бо він російською мовою. Юлію дістали наїзди украіномовних фанатиків, тому на її сторінці й фейсбуці багато обговорень про мову.

Про те, як обурює небажання інших переходити на українську, про стигматизацію україномовної аудиторії та ігнорування її потреб. Це моя третя спроба написати про мову. Попередні дві були повні дитячих образ, і я не наважилася їх опублікувати. 

Я виросла в сім’ї російськомовних львів’ян та живу в цьому конфлікті все життя. Це не конфлікт між українською та російською. Це конфлікт між тими, хто цінує свободу та культуру, та тими, хто вважає своїм правом на них посягати.

Каким бы ни был язык (то есть по сути не важно русский или украинский), всегда находятся его противники и соратники. В советские времена были те, кто считал себя вправе требовать в той или иной форме переключиться на русский. В украинские времена – то же самое, только на украинский. У всех были и есть свои грунтовні аргументи, чому інша людина мусить підкорятися чужій волі у питаннях мови.

Я пройшла через багато різних періодів у своїх персональних відносинах з українською та російською. З цього досвіду я винесла декілька уроків:

Неможливо виростити любов до мови насильницькими методами. Чим більше хтось комусь щось забороняє стосовно мови, тим більший спротив та протидію це викликає.

Якщо ви хочете зебезпечити широке уживання та зберігання російської мови, треба її заборонити і показово засуджувати її носіїв. Ще додайте спам з вимогливих, повчальних та відкрито грубих листів про те, що треба переходити з москальської на українську, і успіх у збереженні російської на теренах України Вам забезпечений.

Говорити про те, що для Вас важливо спілкуватися українською, треба, але тон і слова вибирати теж треба, якщо Ви хочете справжніх змін.

Російська – це не тільки мова окупантів. Подобається нам це чи ні, це мова половини населення України. І якщо її продовжувати називати окупантською, то за логікою речей половина України, причому далеко без чіткого кордону, теж є окупованою, але тоді можна потонути в кремлійській збоченій логіці і заплутатися хто кого окупував. Ворожі кулі на Донбасі не диференцюють між російсько- та україно-мовними українцями.

Тож не диференцюйте й Ви, бо це робить нас, українців, слабкішими та менш захищеними від тих куль.

Питання вживання мови, яка є надзвичайно важливою складовою національного розвитку, на іншому рівні дуже особисте. Саме тому в ньому не знайдеш істини. Я вважаю, що на даному історичному етапі українська мова повинна залишатися єдиною державною, але мене дуже ображає, коли кажуть, що російська – це мова окупантів.

Я народилася та виросла у Львові. Я, – в якомусь сенсі, біла ворона серед україномовних львів’ян (хоча таких ворон багато у Львові), але я  - не окупант. І не треба мене демонізувати так, як Ви демонізуєте пана Путіна. Я не тотожна російським солдатам, які вбивають українців на Донбасі. Україна – моя Батьківщина.

Сорі, що комусь із Вас це не подобається, але це історичний факт. І нам треба вчитися жити з історичними фактами, які нам не подобаються.

За своє дитинство я бачила багато агресії проти мене особисто та моєї сім"ї. Ця агресія мала українську озвучку. Люди бачили багато такої ж самої агресії російською мовою. Ще більше ми бачимо її зараз. Головне в цьому не мова, якою тобі загрожують, а прояв самої агресії. Ця агресія глибоко в’їдається у пам’ять та передається з покоління в покоління у вигляді особистої чи колективної травми. Кожен з нас по обидва боки дискурсу про мову приходить з власним болем, який заважає чути одне одного. Суспільство не зможе розвиватися, якщо ми не впораємося з власними травмами.

Єдиний спосіб розвивати та підвищувати мовну культуру – робити якісний продукт українською і нею розмовляти. Я впевнена, що, Славко Вакарчук набагато більше людей спонукав говорити та співати українською, ніж будь-яка державна культурна чи освітня політика.  

Для мене ключовим фактором було оточення – мої друзі та колеги. Я перестала відчувати загрозу, коли в мене з'явилися друзі, які говорили про сенс, про цінності, про стратегії виходу країни з кризи, про хороший менеджмент і правильні рішення... українською. Щоденне спілкування з адекватними, культурними людьми навколо допомагає вчити мову та переходити на неї краще, ніж будь-яка обов"язковість чи конфронтація. Після Майдану я стала говорити українською набагато частіше, бо частина моїх друзів перейшли на неї. І це перехід не з-під палки, не тому, що хтось цього вимагає. Це перехід з любов’ю.

Я часто пишу колонки. Роблю це російською – бо поки що це мій "автопілот." І я дуже засмучуюся, коли хтось корить мене за те, що тексти російською, але не має що додати по суті. Не сваріть мене за російську, якщо у Вас немає аргументів по суті.  І навіть якщо є, сваріть по суті, а не по мові.

Наостанок я розповім історію, яка зачепила мене багато років тому.  В офісі мого департаменту в американському університеті була картинка з глобусом та голубом. На ній було написано слово "мир" різними мовами. Російською я слова не знайшла. Українською теж. Замість нього було по-дитячому написано слово "горох". Колега розповіла, що працювала з дітьми імігрантів. Вони на уроці говорили про мир. І вона попросила дітей написати "мир" своєю рідною мовою. Поки я не спитала колегу про надпис "горох," вона й гадки не мала, що мир російською (чи українською?) відсутній на постері.

Виявилося, що для російської (чи української?) дитини слово горох (peas) і слово мир (peace) англійською звучали однаково. Так мир став горохом. Мріючи про мир в Україні, нам важливо побудувати спільне розуміння миру, якого ми прагнемо. Бо не важливо якою мовою ми за мир, головне, щоб не плутали його з горохом.