– Поїхали зі мною на Піски. 
(Не вірю вухам). 
– Серйозно?.. 
– Ну та, давай. Фотоапарат є? 
– Так, є! Я зараз!

Мчу до рюкзака. Мене беруть із собою на саму передову! А я лиш волонтер Першого Добровольчого Мобільного Шпиталю імені Пирогова, парамедик поки що без бойового чи бодай хоч якого-небудь досвіду.

Суміш дитячого захоплення й дорослого, (хммм...) "очкування", пробачте мені на слові. Брати із собою якісь речі? Бронік шукати? Та ж сказали, що дадуть. Байдуже, аби швидше.

…Поїхали. Роздивляюсь нутрощі броньованого джипу, вдихаю запах металу та шкіри – майже так само пахнуть мої друзі-реконструктори в обладунку. Тут теж обладунки. А за кермом, який збіг, – "госпітальєр". Якщо ви розумієте, про що я.

Тільки століття – двадцять перше, війна справжня, зброя – теж. Як і ймовірність отримати із цієї зброї.

Пейзажі Сходу – степи, терикони, заводи й шахти – уже звичні. І навіть блокпости – як частина пейзажу. Дорогою обговорюємо смаки щодо кави. 

– А я не п'ю розчинної. 

– Ну-у, на безриб'ї й рак – пістолет. 

За кавою водії жартують про своє. 

– …Та з моєю ходовою двохсоті стають трьохсотими – встають і тікають, аби на цьому не їхати…

– …А я шо, я сплю тіки двадцять часов в сутки!..

Я була тут восени кілька разів. Але з тих пір блокпостів побільшало й контроль став суворішим. Здається, абревіатура "АТО" – це щось про минуле. Про сучасне – війна. Просте слово, поки воно не про тебе. Війна для мене пахне пилом, залізом та страхом.

Зупиняємось, одягаємо броніки. Який же він в біса важкий. Та то з незвички, далі буде легше.

Заїжджаємо в гості до сучасних лицарів-рятівників, нас чекають і раді. Їхній фургон-операційна з кінця січня врятував уже понад 70 поранених, яких вивозили з аеропорту та його околиць.

"Госпітальєри" не штурмовики, вони – медики. І з усіх медичних підрозділів на цій війні найкраще розуміються на славнозвісній ТССС, tactical casualty combat cure.

Неважливо, що у вересні, на початку своєї діяльності більшість хлопців та дівчат поняття не мали про термінологію та алгоритми: училися прямо на передовій і поруч. Можливо, тому й стали найкращими. Тепер у рятувальній команді кожен на сто відсотків знає, що робити.

Можна бути яким завгодно спеціалістом у теорії: у бойових умовах більшість знань забудеш, і залишаться тільки доведені до автоматизму дії, а значення матиме лише одне: зможеш чи ні в умовах стресу, дискомфорту, а то й стрілянини над головою просто робити свою роботу.

В "Госпітальєрах" залишаються ті, хто зміг.

Дорога на Піски – як швидкісний тунель, де не можна зупинятися й краще "втопити" сильніше. В останні дні тут не стріляють. Але посічені дерева, іржава техніка на узбіччі та фактична відсутність транспорту не залишають ілюзій: це дорога війни, а не мирного життя.

Заїжджаємо в село. Ні людей, ні тварин не видно. Вибиті шибки та вищерблені осколками стіни. Але люди тут є, і це найсміливіші з "госпітальєрів". Саме вони евакуюють поранених бійців із самого пекла, надають першу допомогу та відправляють у безпечне місце для повноцінного лікування.

Вони живуть у будинку, що виглядав колись палацом, а тепер – просто одна з побитих війною споруд.

– Вам господарі ключі під килимком залишили? 

– Аякже. На підвіконні.

Іванка – дівчина-сонце із чарівною усмішкою. Вона вперше мене бачить, але знайомлячись, потискає руку й обіймає. Які ми всі важливі одне одному на цій війні.

Нас поять кавою, годують пиріжками. Кажуть, що їм нічого не треба, а мені так хочеться хоч чимось допомогти, хоч якось висловити своє захоплення, і любов, і віру в цих відчайдух, яким, можливо, ніхто не дасть статусу "учасника АТО"...

Не знаходжу слів. Навіть не хочеться задавати дурних питань, хто чим займається в мирному житті й навіщо сюди прихав. Хіба незрозуміло? Хіба не за тим самим сюди занесло й мене?..

Неподалік чути вибухи. Кажуть, що стріляють не по нас. Ходжу навколо, фотографую.

– Ти тут уперше. Тобі не страшно? 

– Та ні. 

– Це погано… 

А мені просто дивно, що навколо така весна, і повітря пахне вечірнім сонцем, як буває тільки навесні, і співають пташки. Звісно, шкірою відчуваю готовність "якщо що" падати або бігти й ховатись.

Та поки стріляють не по нас, і мені майже не страшно. Кажуть, що проти ночі стане значно "веселіше". У будь-якому разі нам час їхати. І я подумки бажаю всім триматись, і сподіваюсь ще повернутись сюди в більш корисній ролі ніж турист.

В якийсь момент між черговою точкою А і В я виникає відчуття: їзда по цих дорогах – це блюз. Це музика суму й надії, неквапний ритм кроків уперед, коли ти знаєш, що ще дуже далеко йти, але знаєш і те, що дійдеш обов'язково. Коли ти сам і водночас не сам.

Акорди в невизначеній тональності звучать у моїй голові, поки ми летимо крізь сутінки, а потім і крізь ніч.

Сьогодні маємо ще один пункт призначення – база Добровольчого Українського Корпусу "Правий сектор". Там ми ненадовго, до ночі маємо повернутись до себе. Та я встигаю поспілкуватись з кількома хлопцями, повечеряти та випити кави.

А ще відчути головне: ось вони, ті самі, для кого Україна, без перебільшень – понад усе.

І вони захищатимуть її не за винагороди чи статуси, а тому що не можуть інакше.

І один із найбільших парадоксів сучасної України – що саме найсвідоміші її захисники в доленосний час змін перебувають фактично поза законом.

Щороку ми вшановуємо героїв Крут, а сучасні наші герої йдуть із життя як "загиблі в автокатастрофі". (Саме так, за словами знайомого, офіційно визначили причину смерті одного із захисників Донецького аеропорту).

Я вірю, що такий стан – ненадовго. Інакше навіщо все інше?..

Поверталися вже за північ. Втомлена від купи вражень, я не спала. У голові невидимі музики все награвали блюз східних доріг.