Одна з найбільших проблем, на превеликий жаль, коли ми говоримо про допомогу дітям-сиротам – це подарунки. Я не знаю, хто вирішив, і скільки часу про це думаю, ніяк не можу прийти до правильного висновку, але чомусь всі вважать, що подарунки – це найкраще, найбільше, що ми можемо дати дітям.

Але це не лише не є допомогою, це неймовірно шкодить. Давайте на секунду уявимо собі таку ситуацію. Протягом року дитина живе зі своїми однокласниками, вчителями, вихователями у абсолютно замкненому середовищі, вона спілкується виключно у цьому ізольованому просторі і тут кілька разів на рік – 4 чи 5, під час Нового року, Дня Святого Миколая, до Великодня, величезна кількість дітей забігає в інтернат, вмикаються телекамери, освітлення, діти щасливі, співають, танцюють, їм вручають подарунки.

Проходить час, і дитина розуміє, що подарунки їй дають не тому, що вона добре вчиться, добре себе поводить, досягає якихось вершин у спорті чи чомусь іншому, подарунки їй дають тому, що вона сирота. І їй не потрібно нічого робити, щоб чогось досягати, їй непотрібно ні за що боротися. З часом дитина розуміє, що вона сирота – їй винні

Цей комплекс сироти починає формуватися вже з наймолодшого шкільного віку. І з часом дитина розуміє, що оскільки вона сирота – їй винні. Вона не хоче нічого робити, їй непотрібно нічого робити, їй допоможуть.

Ми самі, своєю благодійністю виховуємо в дітях споживацьке ставлення до суспільства. А тут в один прекрасний момент, власне, цей момент не є настільки прекрасним, ця дитина виходить за межі інтернату, виходить в реальний світ. Тоді ми на неї прискіпливо дивлячись, кажемо, ну, це ж доросла людина, чому вона не йде працювати? Чому вона не йде заробляти гроші? Чому вона не думає про своє життя?

Секунду. А хто навчив цю дитину, що потрібно працювати? Що гроші не беруться з неба, що квартири, машини – це не подарунок, що їй цього не принесуть тому, що вона сирота.

Це є найбільшою проблемою, оця споживацька позиція. Мільйони гривень витрачаються на те, щоб принести дітям те, що їм непотрібно, - телефони, іграшки, шоколад. І все для того, щоб зробивши красиві фотографії, поплакавши над цими нещасними дітьми, зруйнувати їм життя.

Я розумію, що це звучить страшно, звучить так, наче я цих дітей не люблю, але я кажу так, тому що я був одним з них.